Піррова перемога

Поділитися
Піррова перемога Тереза Мей © EPA / SIMON DAWSON
У Великій Британії 8 червня відбулися позачергові парламентські вибори. Британці обирали депутатів Палати громад у дуже непростий момент історії своєї країни. Усе суспільне життя Сполученого Королівства нині визначає Brexit - мабуть, найбільший стрес, який Британія переживала після Другої світової війни.

У Великій Британії 8 червня відбулися позачергові парламентські вибори. Британці обирали депутатів Палати громад у дуже непростий момент історії своєї країни.

Усе суспільне життя Сполученого Королівства нині визначає Brexit - мабуть, найбільший стрес, який Британія переживала після Другої світової війни. За великим рахунком, новий парламент створено з однієї метою - забезпечити вихід країни з Європейського Союзу. Тому до результатів голосування не можна підходити традиційно, оцінюючи лише кількість місць, що дісталися учасникам виборчих перегонів. Для політичних партій волевиявлення британців стало не тільки мірилом успіху, а й референдумом про довіру до фундаментальних ідей і принципів, які ці партії обстоюють.

Консерватори перемогли, що було очікувано. Але перемога їхня - те саме що поразка. Коли 18 квітня прем'єр-міністр Тереза Мей оголосила про намір провести дострокові вибори, консерватори були на піку популярності, а їхні основні конкуренти, лейбористи, навпаки, здавалися дезорганізованими й приреченими на розгромну поразку. Консерватори мали не просто повторити успіх виборів 2015-го - у новому парламенті вони розраховували зміцнити абсолютну більшість, додавши ще два-три десятки мандатів. Але вибори позбавили Консервативну партію більшості. Консерватори отримують лише 313 місць у парламенті за потрібної більшості 326 голосів. В активі лейбористів 260 мандатів, на 28 парламентаріїв більше, ніж було. Великі фракції сформують Шотландська національна партія з 35 голосами (проти 54 у попередньому парламенті), Ліберальні демократи (12 депутатів проти 9) і північноірландська Демократична юніоністська партія (10 проти 8). У консерваторів найбільша фракція, і вони отримують право формувати уряд. Але для того щоб Кабінет зміг працювати, торі потребує підтримки інших партій і незалежних кандидатів.

Щоб оцінити масштаб провалу консерваторів, згадаймо про головну рису цих виборів, про єдину функцію, яку повинен виконати новий склад парламенту. Після перемоги 2015 року консерватори мали комфортну більшість (330 місць з 650) і самостійно сформували уряд. Але той парламент було обрано до референдуму, його склад не був відображенням шоку, який країна пережила після оголошення результатів, і не мав морального мандата для обговорення сценаріїв розлучення з Брюсселем.

Щоб забезпечити собі надійний тил для переговорів з Європейським Союзом, Мей потрібна була більшість у новому парламенті, свідомо обраному британцями в зовсім інших політичних умовах - в умовах, продиктованих Brexit.

Стратегічна мета прем'єра - забезпечити вихід з ЄС на своїх, найбільш сприятливих для Лондона, умовах - передбачала вирішення двох тактичних завдань. По-перше, отримати контроль над парламентом. Це було необхідно для підтримки переговорної позиції Кабінету й ухвалення законів, потрібних для "розлучення" - зокрема рішень непопулярних, таких, що б'ють по соціальних витратах з бюджету або інтересах бізнесу. По-друге, продемонструвати єдність нації, довіру всього суспільства до політики Мей. Рішуча перемога консерваторів мала показати, що погляди прем'єра поділяє істотна більшість британців. Європейському Союзу було б значно складніше боротися за столом переговорів проти країни, не розділеної зсередини чварами.

І тому на цих виборах консерватори програли. Вони цілком можуть сформувати коаліційний уряд або уряд меншостей і зберегти владу в країні. Але помітне зменшення підтримки партії, а відтак неминуча залежність від інших політичних сил означають стратегічну поразку: обидва завдання, що стояли перед прем'єром, провалено.

"Висячий парламент", що утворився, коли жодна партія не має більшості, - явище в британській політиці відносно нечасте. В сучасній історії таке траплялося лише двічі - 1974-го і 2010-го. Другий випадок став причиною для ухвалення 2011 року закону, за яким парламент обирається на фіксований п'ятирічний строк. За цим законом Палата громад може бути розпущена лише рішенням самого парламенту, а не за бажанням прем'єра. Нинішні дострокові вибори якраз і оголосили після голосування парламентаріїв, які підтримали ініціативу Мей. Прем'єр збиралася скасувати закон 2011 року - такий пункт є в партійному маніфесті, підготовленому для нинішніх виборів. Але можливість самостійно розпустити парламент неабияк знадобилася б Мей нині - нові вибори давали шанс урахувати помилки проваленої кампанії і повернути більшість. Консерваторам знайти підтримку, потрібну для розпуску парламенту, який щойно зібрався, буде непросто. Виходить, не спрацює і цей примарний шанс відіграти бодай частину втрачених позицій.

Консерваторів від зміни лідера зараз може стримати лише дефіцит часу у Британії для завершення переговорів про вихід з Європейського Союзу. Стаття 50 Договору про ЄС, що регламентує процедуру виходу, передбачає завершення процесу у дворічний строк - для Лондона він закінчиться в березні 2019-го.

Тому головне питання - з ким консерваторам доведеться блокуватися, щоб забезпечити стійкість Кабінету? Коаліційний уряд - кращий варіант: для переговорів з ЄС потрібна чітка довгострокова стратегія. Складне завдання для уряду меншості, який покладається лише на ситуативну підтримку парламенту. З ким торі можуть піти в коаліцію? Ні лейбористів, ні Шотландську національну партію (ШНП) навіть не розглядатимуть. Перебудована під Корбіна фракція лейбористів, яка помітно полівішала, - природний супротивник консерваторів у більшості питань. Зовнішня політика і соціальні питання, економіка і проблеми біженців - погляди двох партій тут найчастіше непримиренні. З шотландськими націоналістами, навпаки, принципова розбіжність лише одна. Але вона вирішальна - консерватори остаточно визначилися, що Велика Британія повинна вийти з ЄС, а ШНП так само категорична в бажанні залишити Шотландію в Євросоюзі.

Залишається один варіант - Ліберально-демократична партія, яка разом із незалежними депутатами дасть необхідну більшість. Глибоких ідеологічних розбіжностей між партіями немає, програмні положення ліберальних демократів на цих виборах помітно ближчі до консерваторів, ніж до лейбористів. Є й недавній досвід коаліційного уряду - ліберальні демократи були партнерами в Кабінеті Девіда Кемерона з 2010-го по 2015 рік. Ліберальні демократи привнесуть у коаліцію і важливий у нинішніх умовах зворотний зв'язок із виборцем. На думку багатьох спостерігачів, провал торі пов'язаний з їхньою неготовністю враховувати думку суспільства в майбутніх переговорах: занадто вже Мей наполягала, що Британія повинна говорити з Брюсселем одним голосом - її.

Істотною перешкодою є лише позиція ліберальних демократів щодо Brexit: вони продовжують виступати категорично проти виходу Великої Британії з ЄС. З одного боку, під час кампанії лідер партії Тім Феррон і його однопартійці намагалися не зациклитися на цьому пункті, що дає надію консерваторам на компроміс. До того ж Феррон давав зрозуміти, що не проти повторити успіх Ніка Клегга, свого попередника на чолі партії, і попрацювати в уряді. Але, з іншого боку, ліберальні демократи пам'ятають урок минулих виборів. Провал 2015-го, коли вони втратили 49 мандатів з 57, багато в чому стався через невдоволення традиційного електорату партії - виборці визнали союз із консерваторами зрадою принципів. Тож перспективи коаліції залежать від того, чи готові ліберальні демократи ще раз ризикнути підтримкою своїх симпатиків.

Якщо Кабінет консерваторів і ліберальних демократів буде сформовано, його політика не буде тотожною планам консерваторів, з якими ті йшли на вибори. Очевидно, що без поступок стосовно Brexit підтримку Феррона і його партії здобути не вдасться. Консерваторам доведеться пом'якшити позицію щодо спільного ринку з ЄС і домовлятися про його збереження. Відмовитися від цього принципового пункту своєї програми ліберальні демократи не зможуть - надто велику підтримку їхніх виборців він має. Коаліція взагалі зробить переговори більш нервозними: Феррон намагатиметься зберегти якнайбільше формальних зв'язків з Євросоюзом, що ускладнить досягнення домовленостей і послабить переговорні позиції уряду.

Натомість з більшості зовнішньополітичних питань позиції двох партій збігаються. Коаліційний кабінет виступатиме за активізацію оборонної політики й збільшення військових витрат. Уряд підтримуватиме політику ядерного стримування й підвищення боєздатності британських ядерних сил. Нарешті, обидві партії виступають за поглиблення зв'язків зі США, і це завдання, безперечно, визначатиме політику Великої Британії. Трансатлантичні зв'язки почасти примирюють імовірних партнерів у їхній незгоді щодо майбутнього європейської інтеграції Британії. І Мей, і Феррон під час кампанії наголошували, що важливо зберегти роль Лондона як мосту між Вашингтоном і континентальною Європою. Мей у цьому бачить шлях до забезпечення ключової ролі Британії в європейській політиці після виходу з ЄС. Для Феррона - це спосіб максимально зберегти зв'язки з європейськими країнами. Але і консерватори, і ліберальні демократи сходяться в тому, що тісне партнерство зі США в умовах Brexit стає безумовним фаворитом британської зовнішньої політики.

Лейбористи не виграли виборів, але Джеремі Корбіна можна вважати їхнім переможцем. Більшість експертів сходилися на думці, що його лідерству в партії настане кінець відразу після виборів. Він дивом зумів втриматися в червні 2016 року. Після втечі більшості членів тіньового Кабінету, які були не згодні з його поглядами, і бунту лейбористської фракції, яка абсолютною більшістю проголосувала за його відставку, Корбін відмовився піти, спираючись на підтримку низових членів партії та профспілок. Розгром лейбористів на виборах мав поставити жирну крапку в суперечці старих партійних функціонерів і Корбіна. Та лейбористам вдалося подолати відставання, що становило на початку кампанії понад 20%. Корбін привів партію до ліпших результатів, ніж були в Гордона Брауна 2010-го і Еда Мілібенда 2015-го. Тепер його відсторонення стане ще складнішим завданням для опонентів.

Та особистий успіх Корбіна цікавий не сам по собі - він став відображенням важливого для британської політики зрушення. На вибори лейбористи йшли з лівою програмою, мабуть, найлівішою з часів маніфесту 1983 року, коли партію очолював Майкл Фут. Але якщо 1983-го лейбористи провалилися на виборах, і Фут пішов у відставку, то тепер їм вдалося під лівими гаслами відновити втрачені позиції. Корбін відійшов від політики ери Тоні Блера, коли партія була по суті центристською. Успішному поверненню лівого порядку денного сприяла підтримка молоді. На цих виборах узагалі зареєструвалося незвично багато молодих людей, у віковій групі до 25 років їх було понад мільйон. Опитування показали, що цей виборець частіше йшов саме за Корбіном. Британська політика не обрала французький сценарій. Замість еклектики нових центристів виборець надає перевагу чіткому поділу на лівих і правих, конкуренції ідей, і ця тенденція буде, очевидно, довгостроковою.

Останній важливий результат виборів пов'язаний з помітним погіршенням результатів ШНП. Втрата двох десятків мандатів неприємна сама по собі, але в цьому випадку принципово важливе інше. Значна частина мандатів, втрачених шотландськими націоналістами, відійшла консерваторам. Парламентські вибори підтвердили побоювання, що з'явилися після місцевих виборів 4 травня, коли в Шотландії саме консерватори відібрали в ШНП кілька місць у радах. Конфронтація між консерваторами і ШНП, між їхніми лідерами - Терезою Мей і першим міністром Шотландії Ніколою Стерджен - спричинена сепаратистськими настроями шотландських націоналістів. На початку березня Стерджен оголосила про намір ініціювати новий референдум про незалежність наприкінці 2018-го - на початку 2019-го. Оптимізм лідерові ШНП вселяла висока підтримка членства в Євросоюзі серед жителів Шотландії (на референдумі проти виходу в регіоні було 62% тих, хто проголосував). Бажаючи залишитися в ЄС, шотландці виступили проти незалежності 2014 року. З тієї ж причини вони підтримували ШНП після референдуму 2016-го.

Однак зростання підтримки консерваторів свідчить про те, що принаймні частина шотландців змирилася з неминучістю виходу і готова підтримати програму "розлучення", запропоновану Терезою Мей. Невизначеність із результатами майбутнього шотландського референдуму робить його малоймовірним. Домогтися згоди на голосування від британського уряду буде досить складно. А йти на різке загострення з Лондоном, не маючи впевненості в позитивному голосуванні за незалежність, Стерджен не буде. Вона вважатиме за краще очікувати помилок нового Кабінету й відкритих кроків на підтримку незалежності Шотландії з боку Брюсселя. Отже, бодай один результат виборів консерватори можуть записати собі в актив: шотландський сепаратизм з проблеми нагальної перетворюється на завдання віддалене, про яке можна буде подумати завтра.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі