Український гарбуз на Геловін - Міжнародна політика - dt.ua

Український гарбуз на Геловін

6 листопада, 09:01 Роздрукувати Випуск №42, 9 листопада-15 листопада

Президент Франції згадав "українські нелегальні мережі".

© Facebook/Donald Tusk

Французький президент Еммануель Макрон на Геловін вирішив удати з себе улюбленця правого електорату. 31 жовтня вийшло його інтерв'ю, м'яко кажучи, консервативному і євроскептичному журналові Valeurs Actulelles, який просуває антимігрантські наративи та щосили підтримує Брекзіт. Звісно, чимала частина 12-сторінкового тексту була присвячена проблемі міграції, а пан Макрон так захопився, розповідаючи про наміри протидіяти неврегульованій міграції та невмотивованим шукачам притулку, наче вирішив стати правішим за своїх співрозмовників, про що вони самі чесно написали. Факт такого інтерв'ю зачепив і роздратував багатьох людей у Франції, тому в Макрона мусили виправдовуватися — мовляв, зробили це, бо мають "говорити з кожним".

Проте більшість громадян України так ніколи й не дізналися б про це інтерв'ю (та й часопис теж), якби не прикре й скандальне висловлювання французького президента. Розповідаючи про боротьбу з неврегульованою міграцією, він сказав, що краще мати легальних імігрантів з Гвінеї чи Кот-д'Івуар, які роблять свою роботу, ніж "болгарські чи українські підпільні мережі". Ця фраза одразу збурила і Україну, і Болгарію, а її й так помітну дискримінативність посилила плутанина з перекладом. Низка ЗМІ передала багатозначне слово filières як "банди", і перше ознайомлення української спільноти з цим висловлюванням відбулося у формулюванні "українські і болгарські нелегальні банди". Що, одразу зазначимо, не відповідає контекстуальному вживанню слова, для якого більш прийнятне — "мережі" або принаймні "потоки".

Як буває в такій ситуації, з наслідками висловлювань лідера країни довелося розбиратися дипломатам. До українського МЗС для надання роз'яснень запросили (не викликали, а саме запросили) французького посла Етьєна де Понесена. "Посол Франції відзначив, що претензій до громадян України, які подорожують Францією, у французької сторони немає", — повідомили в МЗС після зустрічі, додавши, що слова Макрона "висмикнуті з контексту".

Аналогічну відповідь дала посол Франції у Болгарії, де відреагували на інцидент помітно гостріше. У розмові з нею заступник міністра Петро Дойков підкреслив, що висловлювання Макрона викликали обурення в болгарському суспільстві і що підґрунтя для таких висловлювань немає. Зокрема, Болгарія не отримувала від Франції жодних повідомлень про серйозні порушення з боку її громадян.

Чим же тоді викликана така риторика з боку пана Макрона? Невже у Франції й загалом у ЄС якісь проблеми з громадянами України чи Болгарії, які перебувають на її території й порушують міграційне законодавство?

Висловлена дипломатами офіційна позиція Франції в тому, що держава не має проблем з українськими чи болгарськими мігрантами — у сенсі дотримання як міграційних норм, так і загалом закону.

Українці у Франції

Наскільки можна зрозуміти, обліку неврегульованих мігрантів ніхто не веде, — на те вони й неврегульовані. Проте можна оцінити низку інших міграційних критеріїв: кількість легальних мігрантів, виявлених неврегульованих мігрантів, прохачів притулку, відмов у в'їзді, відносну вагу цих показників у контексті громадян інших країн.

Залишимо вивчення особливостей болгарської міграції нашим партнерам із Болгарії, тим більше що, на відміну від українців, громадяни Болгарії мають право перебувати й працювати у Франції не тільки без візи, а й без дозволу на працю. Натомість поглянемо на статистичні міграційні показники за 2018 рік для громадян України, спираючись на інформацію Євростату.

У 2018 році з 3 млн 225 тис. уперше виданих в ЄС дозволів на проживання українці отримали майже 527 тис., посівши перше місце. Це трохи менше, ніж у два попередні роки, однак більш як удвічі більше, ніж громадяни Китаю, що йдуть другими з понад 200-ми тисячами дозволів. 413 тис. дозволів українцям видані в Польщі (тут варто згадати, що польські національні довгострокові візи також входять у цю статистику). Тим часом у Франції таких аж 1974, або трохи менше 1% від загальної кількості, і Україна навіть не наближається до першої п'ятірки, три позиції в якій очікувано окупували країни Магрибу (Марокко — 38,1 тис., Алжир — 29,2 тис., Туніс — 18,7 тис.), а решту посіли Китай — 14,2 тис. і Сенегал — 8,3 тис.

Загалом же, на кінець 2018 року громадяни України мали на руках 1 184 106 чинних дозволів на проживання в ЄС, із них найбільше — в Польщі (400 тис. ), Італії (234 тис.), Чехії (132 тис.) та Німеччині (121 тис.). За цим показником Україна посідає лише четверте місце, поступаючись Марокко, Туреччині та Китаю. У Франції лише 13 тис. громадян України мали дозволи на проживання на кінець року. Для порівняння: громадяни Кот-д'Івуару мали 56 тис. дійсних дозволів. Таким чином, присутність легальних українських мігрантів у Франції вкрай незначна.

Можливо, українці відомі своїм прагненням порушувати міграційне законодавство Франції? Поглянемо на кількість виявлених неврегульованих мігрантів за останні роки. Всього в ЄС у 2018 році виявили близько 38 тис. неврегульованих мігрантів з України, причому зі звітів органів контролю нам відомо, що переважну більшість їх виявлено не під час перевірок на території країни, а на кордоні, коли вони поверталися додому. Найбільше — в Польщі (22 тис.), Угорщині (4,6 тис.), Німеччині (майже 3 тис.) та Чехії (1 470). Що там Франція? 525 осіб. Трохи більше, ніж у Литві (445), але не так і багато. Для порівняння: таких громадян Кот-д'Івуару у Франції було виявлено 2,8 тис., а громадян Гвінеї — 3,6 тис., не кажучи вже про громадян Марокко — 8,2 тис. Що цікаво, росіян-порушників у Франції виявили точнісінько стільки ж (525), як і українців.

Крім того, українцям нечасто відмовляли у в'їзді на кордонах Франції: 200 відмов у 2018 році. У громадян Кот-д'Івуару — 4,2 тис. відмов, у росіян — 355.

В рамках такої болісної теми як притулок, громадяни України у Франції, практично, непомітні — 810 прохань притулку у 2018 році. Це значно менше, ніж майже 3 тис. заяв від громадян РФ та 5 тис. — від громадян Кот-д'Івуару.

Загалом, хоча частка порушників міграційного законодавства відносно легальних мігрантів з України порівняно висока, в абсолютних цифрах що легальне, що нелегальне перебування українців у Франції — абсолютна меншість. Зважаючи на кількість прохачів притулку та неврегульованих мігрантів, Еммануель Макрон з більшим правом міг би як приклад "підпільних мереж" назвати Росію, однак чомусь цього не зробив. Скидається на те, що згадка ним України була доволі випадковою — й водночас доволі закономірною. І ось чому.

Універсальний риторичний щит

Громадяни України ще у 2013 році очолили перелік отримувачів перших дозволів на проживання в ЄС і продовжують посідати перше місце за цим показником, що цілком логічно, з урахуванням тісних культурних і економічних зв'язків з ЄС, географічної близькості та дисбалансу в економічному розвитку. До цього доклалися ще й цілеспрямована політика залучення громадян України на ринок праці, яку ведуть країни східного флангу ЄС, багатолітня традиція української трудової міграції, вкупі з поетапним спрощенням візового режиму у 2007—2017роках.

Після початку "міграційної кризи" в Європейському Союзі дискурс міграційної загрози там трохи химерно переплівся з дискурсом української трудової міграції. Ще в 2015 році проросійський президент Чехії Земан заявив, що до міграційних квот ЄС з розподілу біженців мають зараховувати українців. Потім на цей шлях стала Польща, де платять внески соціального страхування близько 500 тис. громадян України, а загальна кількість українських мігрантів оцінюється в понад мільйон. У 2016 році польська прем'єрка Беата Шидло проголосила українських мігрантів "біженцями", яких уже прийняла Польща, а тому, мовляв, країна більше не прийматиме ніяких біженців із Сирії за квотами ЄС. Такі заяви мали подвійну аудиторію — країни-колеги по Європейському Союзу і власний електорат із консервативними вподобаннями.

Зручним "українським" риторичним аргументом згодом, у 2018 році, користувалися також прем'єр Чехії Андрей Бабіш і прем'єр Польщі Матеуш Моравецький, коли мова заходила про прийом біженців. Спільним у цьому підході було те, що, хоч українців тут використовували як зручний аргумент у конфліктних ситуаціях, ця риторика не містила прямого негативу на адресу наших трудових мігрантів.

Трохи відмінною була недавня ситуація із заявами естонського міністра внутрішніх справ Естонії Марта Хельме, який спочатку зібрався "скасувати" безвізовий режим для України, а потім, коли ці заяви наразилися на опір навіть у самій Естонії, спробував уже традиційно використати український чинник як підставу для відмови у прийомі біженців за квотами.

Тут українці вже не тільки є рятівним щитом, за яким ховаються консервативні політики, а й самі стають об'єктом негативного ставлення. Зокрема Хельме заявив: українські мігранти в Естонії переважно російськомовні, "хомо совєтікус", і, швидше, інтегруються в російськомовну спільноту, що для невеликої Естонії зі складною історією відносин із Росією є досить вагомим аргументом. Попри це, Хельме розкритикували естонські політики, а під час останньої зустрічі міністрів закордонних справ естонський колега запевнив Вадима Пристайка в безумовній підтримці безвізового руху громадян України до ЄС.

На цьому тлі включення президентом Франції Еммануелем Макроном українців до внутрішньо французької дискусії навколо міграції видається логічним продовженням тренду. Українська трудова та інша міграція стає дедалі більш помітним і вагомим чинником в економіці та внутрішній політиці країн-членів ЄС.

Водночас форма висловлювання свідчить, що, попри наявність українських мігрантів — і врегульованих, і неврегульованих, — їхня присутність не відіграє значної ролі для Франції. Франція не може сказати, що не прийматиме біженців з Сирії чи, припустімо, Алжиру та Кот-д'Івуару, бо в неї вже є українці, як це роблять у Польщі, і, тим більше, не може сказати, що українці становлять найбільшу групу шукачів притулку або трудових мігрантів у країні, як естонський міністр. Тому залишається лише доволі випадкове порівняння, в яке можна було б підставити практично будь-яку країну Європи.

Проте, з іншого боку, потрапляння українців у це випадкове порівняння не зовсім випадкове. Країна постійно присутня в медійному полі, особливо після історії з імпічментом Трампа, а громадяни України продовжують нарощувати темпи знайомства з ЄС — і як працівники, і як туристи. Все це накладається на ще не проговорену і не відрефлексовану до кінця кризу з питаннями міграції й ідентичності в ЄС. Тому цілком можливо, що українці ще засвітяться в гучних висловлюваннях європейських політиків, різних облудних і маніпулятивних заявах. Лишається тільки побажати, аби всі вони так само були незграбними, недоречними й не мали під собою серйозного підґрунтя, як твердження Еммануеля Макрона, а реальні факти й надалі свідчили про врегульований і внормований характер української міграції в ЄС.

І насамкінець. Уже скоро, в грудні, має бути опублікований черговий, третій моніторинговий звіт Європейської Комісії щодо дотримання Україною критеріїв механізму призупинення безвізових режимів. Цей механізм покликаний убезпечити країни Шенгену від міграційних і безпекових ризиків з боку країн, котрі нещодавно отримали безвізовий режим із ЄС. Моніторинг фокусується на критеріях дотримання міграційних регуляцій ЄС і також має "політичну" частину, яка стосується верховенства права, демократії та реалізації реформ. Сказане вище підтверджує, що, з погляду власне міграційних критеріїв, в України все стабільно, а підстав для занепокоєння немає, що б не казали різні політики.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво