Гіркий присмак "котлети по-київськи"

Після перемовин у Москві в перший же день серпня президент США Джордж Буш-старший вирушив до Києва. Тут, на Печерських пагорбах, він мав виголосити свою промову у Верховній Раді Української РСР.

То був не лише перший виступ президента США у Верховній Раді, а й узагалі його перший візит до України. Тому до цього була прикута така пильна увага телеглядачів і радіослухачів. А виступ американського президента для багатомільйонної авдиторії українською мовою озвучував його перекладач - журналіст Української служби "Голосу Америки" Юрій Саєвич.

- Пане Юрію, ви тоді супроводжували президента Джорджа Буша. Тож кому, як не вам, знати найменші подробиці його перебування.

- Будучи перекладачем президента Джорджа Буша-старшого під час його візиту до Києва, а також під час інших його зустрічей з українськими лідерами в Білому домі та Кемп-Девіді, я й справді все знав з перших уст. Але той день із Бушем у Києві мене так вразив! Тому розповім про це, ґрунтуючись на словах президента, його діях і навіть певних промовистих жестах. Може, це хоч трохи пом'якшить вирок тій промові…

- Отже, почнімо з перших хвилин візиту…

- З аеропорту "Бориспіль", куди з Москви прибув президентський літак Air Force-1, президент США Джордж Буш та український керманич - голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук - їхали на задньому сидінні президентського лімузина. А я як перекладач сидів на передньому, обличчям до них.

Обидва лідери вели спокійну дружню розмову.

Однак уже невдовзі президент США стих: через вікно він побачив уздовж усього шляху до Києва сотні українців, які вітали американського президента, весело махаючи українськими й американськими прапорцями і тримаючи плакати з вітальними написами для лідера вільного світу. Після століть московського поневолення Україна також прагнула стати частиною цього вільного світу.

Дивлячись на все те, що бачив президент, я, американський хлопець, вихований українськими батьками й українською громадою Америки і навчений ніколи не відступати від ідеї здобуття вільної і незалежної України, просто не міг вимовити й слова - горло стискалося від почуттів. Але ж я на роботі, тому періодично просто змушував себе не дивитися навколо у вікно, зосередивши погляд на якійсь одній точці.

Серед плакатів англійською мовою, які помітив президент, був один з написом "Геть США!". Буш особливо не переймався: "Та це зустрічається в кожному натовпі". Я кілька секунд почекав, давши нагоду Леонідові Кравчуку щось сказати у відповідь, аж тут ми побачили й величезний плакат "Геть СРСР!".

Кортеж наближався до центру міста, а Буш усе більше сумнівався, чи доречно буде виголошувати промову саме такого змісту. Ці сумніви яскраво виявилися й під час зустрічі двох керівників у Маріїнському палаці, яка відбулася безпосередньо перед виступом президента.

- Мабуть, порівнявши зміст заготовленого тексту з українськими реаліями за вікном, відчув певне неузгодження?

- А в нас є переклад моєї промови? - задумавшись на хвилину, звернувся Буш до свого радника з питань національної безпеки, сподіваючись, що Кравчук перегляне її й поділиться враженням, як цей виступ може бути сприйнятий.

"Ні, немає", - відповів генерал Брент Скоукрофт.

"Хвилинку, пане президенте, переклад у нас є", - сказав я і дістав з кишені свого піджака текст, над яким працював цілу ніч, адже з Вашингтона мені надіслали його лише о першій ночі.

- То ви вже знали його зміст?

- Звичайно, бо перекладачам, як правило, надають оригінальний текст завчасно, щоб мати змогу належно підготуватися до перекладу: адже там завжди є політичні або військові терміни, поезія або народні прислів'я, то ми вже маємо при синхронному перекладі точно чи дуже близько за змістом передавати ті слова.

Я вручив переклад Бушу, а той відразу ж передав його Кравчуку з надією почути його думку.

Однак голова Верховної Ради не мав часу її проглянути, бо авто вже наближалося до будівлі парламенту.

Схаменувшись, я попросив Кравчука повернути мені переклад - то був мій єдиний примірник.

…У Верховній Раді, озброївшись аудіоапаратурою і навушниками, я влаштувався у спеціальній кабінці і приготувався озвучувати українською слова президента США - адже його виступ транслювали по всій Україні.

- Пригадую, що всі були тоді вражені, почувши, якою гарною українською мовою і гарним тембром "говорив" до українців Джордж Буш…

- Та найголовніше було в тому, щó він казав… "Здається, це буде фіаско", - подумав я (чи й вимовив це вголос) кількома годинами раніше, закінчивши перекладати текст промови у приміщенні консульства США.

Так воно й сталося. І лише вроджена чемність українців не дозволила назвати крижаним прийом цієї промови, яку кілька разів переривали слабенькими оплесками. Та насправді виступ неабияк збентежив. Адже Буш заявив:

"Американці не підтримають тих, хто виборює незалежність, щоб змінити далеку тиранію на місцевий деспотизм. Вони не допомагатимуть тим, хто проголошує самовбивчий націоналізм, який базується на національній ненависті". (Ці слова президента винесе наступного дня в заголовок статті про візит Дж.Буша "Нью-Йорк Таймс". - А.В.)

Від авторки: А тепер зазирнімо за лаштунки світової сцени. (Щоправда, інформація про найважливіші тодішні події в той час супроводжувалася грифом "конфіденційно".)

Отже, як свідчать документи Архіву національної безпеки США, ще 11 травня 1990 року, напередодні радянсько-американської зустрічі на найвищому рівні, з Посольства США у Москві до Державного департаменту надходить стурбований лист посла Джека Метлока. То була чимала аналітична довідка з двох десятків тематичних блоків, у якій ішлося про поточний стан справ у Радянському Союзі. Увесь лист пронизувала єдина думка: влада СРСР, так і не виробивши загальнонаціонального консенсусу, увійшла в жорстку політичну кризу, а генсек Михайло Горбачов практично не контролює економічної і політичної ситуації в країні, у більшості випадків лише відбиваючись від критиків.

Значно виразніше, мовляв, почали проявлятися й відцентрові сили. "Протягом останніх двох місяців, - пише посол Дж.Метлок, - три Балтійські республіки проголосили свою незалежність, а на Західній Україні отримали переважну більшість на виборах українські сепаратисти (на жаль, так тоді американська дипломатія називала наших патріотів і вчорашніх в'язнів ГУЛАГу. - А.В.). Москва стурбована й подіями у Закавказзі. Незалежницькі почуття зростають і в Молдавії. А зростаючий ісламський фундаменталізм підживлює антиросійські й антирадянські настрої в Середній Азії".

Відтак не дивно, що один з останніх розділів цієї поважної дипломатичної депеші починається більш ніж тверезим запитанням: "Готуємось пожертвувати Союзом?"

До проголошення київської промови Джорджа Буша, в якій він надсилав сигнал американського сприяння Михайлу Горбачову, ще залишалося більше року… І вагомою причиною цієї підтримки були дуже напружені консультації Заходу з СРСР з приводу об'єднання двох частин Німеччини. Та Москву найбільше турбувало те, що об'єднана Німеччина має стати членом НАТО. Консенсусу з цього приводу дійти поки що важко, бо радянське керівництво вимагало: якщо Німеччина стає членом НАТО, СРСР має отримати гарантії Заходу, що кордони блоку не зрушаться на схід ні на метр. Держсекретар США Джеймс Бейкер зі свого боку, а генсек НАТО Манфред Вернер зі свого запевняють радянського лідера М.Горбачова, що НАТО неодмінно дотримається своєї обіцянки. Та зберегти баланс виходить дуже непросто: до Брюсселя одна за одною прямують урядові делегації вчорашніх країн Варшавського договору - Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Румунії - з неприхованим бажанням приєднатися до Північноатлантичного альянсу.

"Ми не можемо залишати Росію осторонь європейських процесів, - аргументує їм свою відмову М.Вернер. - Вона має відчути себе причетною до всіх важливих подій у Європі".

Однак, віддаючи належне тодішній Росії, яка нібито переходила на демократичні рейки, на початку липня 1991 року під час зустрічі з радянськими парламентарями з групи Бориса Єльцина, - Сергієм Степашиним, Анатолієм Собчаком, Дмитром Волкогоновим та ін. - з уст генсека НАТО чи не вперше пролунала фраза про важливість для блоку підтримувати відносини безпосередньо з республіками, які відіграють провідну роль у радянській оборонній політиці…

Отримати згоду М.Горбачова на розроблені натовські плани (а Німеччина на той час уже приєдналася до альянсу) і чимось не розгнівати його було надзвичайно важливо - хтозна, скільки за того розвитку подій він іще протримається на своїй посаді.

Ну і, звичайно, Захід ні на мить не забував, що має справу з ядерною державою.

Ось за таких обставин й тривав візит Джорджа Буша до Києва…

- Пане Юрію, чи вдалося вам дізнатися, хто писав ту промову президентові?

- То був його радник з питань національної безпеки генерал Брент Скоукрофт зі своїми помічниками, серед яких була й Кондоліза Райс - саме вона в РНБ вела питання відносин з СРСР і країнами Східної Європи. Як згодом він зізнавався, насправді вони були страшенно стривожені хаосом, війною й жорстокістю, якою супроводжувався в той період розвал Югославії. Та говорячи вже з відстані років, він також погоджувався, що сьогодні нізащо не рекомендував би такої промови президентові.

- Мабуть, вони вважали, що Горбачов найкраще знає, як керувати цією частиною світу, тому й є сенс його підтримати. Але ж в Україні вже був створений Народний Рух за перебудову, як його офіційно назвали, а насправді - за незалежність.

- Не знаю, але таке враження, що автори промови не чули ні про ухвалену Верховною Радою 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет; ні про масові мирні мітинги на підтримку незалежности; ні про тих три мільйони українців, які сформували "живий ланцюг" від Львова до Києва 21 січня 1990 року.

Через повне незнання історії України, нерозуміння поточних тенденцій, рушійних сил та процесів переформатування Східної Європи влітку 1991-го; через суть послання - такого образливого для авдиторії, де відбувався виступ, - я б сказав, цей текст цілком можна назвати чи не найбільш невдалою з будь-коли написаних промов для президента США.

- Такою далекою вона була від реальности?

- Так. Переважну більшість у Верховній Раді становили комуністи й ті, хто нещодавно вийшов з партії. Національно-демократична коаліція складалася з поетів, письменників, інших представників інтелігенції, кількох недавніх в'язнів ГУЛАГу - і серед них жодного "самовбивчого націоналіста".

- Отже, ви припускаєте, що Джорджу Бушу й самому не дуже сподобалася та промова? Вона виявилася навіть недоречною?

- Цілком припускаю, бо, будучи людиною досить розумною (до походу в Білий дім він очолював ЦРУ США), Джордж Буш, на відміну від своїх радників, відразу ж зміг зрозуміти, що відбувається в Україні. І цей сценарій мирного, нестримного прагнення до незалежности абсолютно не відповідав тому баченню, яке намагалися створити в нього політичні радники і яке знайшло відображення в його виступі: там ішлося про зграйку оскаженілих радикалів-націоналістів, які поставили собі за мету зірвати надважливе завдання - збереження подальшого існування "імперії Зла".

- А українці ж сподівалися почути слова підтримки від лідера світової демократії. Натомість Джордж Буш прозвучав як адвокат Михайла Горбачова?

- Для українського керівництва, як і для всього народу, промова американського президента мала ефект холодного душу: "Свобода - не те саме, що незалежність". Він чітко дав зрозуміти: марно сподіватися, що Америка підтримає ідею незалежности України, тож виборювати свободу українці мають самі.

І вони впоралися із цим завданням! Усього за три тижні, 24 серпня 1991 року, 320 голосами проти двох Верховна Рада ухвалила Акт проголошення державної незалежности України.

(Попередження американських дипломатів, висловлювані ними ще 1990 року, на жаль, підтвердилися: через нездатність Горбачова контролювати ситуацію в Москві відбулася спроба державного перевороту, коли президента СРСР намагалися відсторонити від влади. - А.В.)

- Пане Юрію, ця промова увійшла в історію під назвою "котлета по-київськи". Хто й коли її так назвав?

- То був впливовий політичний оглядач газети "Нью-Йорк Таймс" Вільям Сефайр, який 29 серпня у своїй досить гнівній статті "Після падіння" дорікнув президентові за заклик до українців і не мріяти про незалежність.

"Цієї весни пан Буш зробив величезну помилку, повернувши Ірак; а цього літа у своїй гнітючій промові "котлета по-київськи" він застерігав українців від самовизначення, тупо поставивши Вашингтон на бік московського централізму й намагаючись зупинити ходу історії".

Згодом ця назва стала узагальненою характеристикою всієї політики Джорджа Буша-старшого як щодо України, так й інших націй, які прагнули звільнитися від деспотичного радянського режиму.

Від авторки: Для багатьох українців, як свого часу й для мене самої, стало справжнім відкриттям, що протягом кількох десятиліть в американських супермаркетах продається справжня котлета по-київськи (так і пишеться: chicken Kiev). Отже, для американців ця назва є досить знайомою.

Крім того, В.Сефайр за кілька тижнів до референдуму у своїй черговій статті про Україну, пригадуючи серпневу промову Дж.Буша, процитував на весь світ слова колишнього політв'язня і засновника Руху Михайла Гориня щодо американського президента: "Він безпринципний. А нам би такого, як Томас Джефферсон". Автор статті був абсолютно упевнений у позитивному висліді українського референдуму: "1 грудня величезний, підбитий шипами український чобіт розчавить претензії московського центру на збереження імперії. Того дня Радянський "союз" спустить свій останній дух".

- Тож як трапилося, що із часом президент Джордж Буш таки змінив своє ставлення до України?

- Під час того візиту він був не лише зворушений теплим прийомом у Києві, а й зрозумів, що події в СРСР виходять з-під контролю. Тому досить швидко змінив своє ставлення. Та й ігнорувати країну з понад 50-мільйонним населенням було б, мабуть, не дуже мудро.

- А як же численна українська громада в США, яка переважно підтримує Республіканську партію, відреагувала на несподіваний пасаж президента в Києві?

- Вона відреагувала не відразу. Та коли після проголошення Україною своєї державної незалежности стало відомо, що Джордж Буш погодився зустрітися з делегацією від української громади, в Фундації США-Україна мене попросили розповісти про день першого серпня 1991 року в Києві. Людей цікавило, чи відчувалося прихильне ставлення Буша до України. Я відповів, що з того, що я бачив і чув від нього того дня, - так, без сумніву. І справді, на президента дуже вплинуло те, що він бачив уздовж маршруту з Борисполя до Києва.

Знаючи це, делегація українців ішла на зустріч із Джорджем Бушем з великою надією на прихильність, що - я так розумію - і сталося.

Буш прийняв лідерів українських організацій Америки, вислухав їх і пообіцяв: якщо українці проголосують за незалежність іще й на загальнонаціональному референдумі, Сполучені Штати визнають Україну на дипломатичному рівні.

І українці вразили: участь у голосуванні взяли понад 84 відсотки виборців, які віддали понад 90% голосів за самостійну державу.

А 25 грудня 1991 року Сполучені Штати офіційно визнали незалежність України.

Президентові, який виголошував промову "котлета по-київськи", знадобився лише один день у Києві, аби зрозуміти Україну і визнати її прагнення. У цьому він перевершив своїх наступників, котрі власними словами, діями й бездіяльністю ніби казали: "Україна нас не обходить".

* * *

А Сполучені Штати в ті дні постали перед непростим вибором: і надалі підтримувати М.Горбачова чи подати руку новим державам на терені СРСР, які одна за одною проголошували свою незалежність, твердо заявляючи про свою рішучість порвати з Москвою. Адже ко́леса історії не спинити - геополітика змінювалася на очах… І США ухвалили єдино правильне рішення.

У перші дні травня 1992 року президенти Дж.Буш і Л.Кравчук уже прогулюватимуться зеленою галявиною біля Білого дому, а за кілька кварталів звідти - на перехресті L-стрит і 18-ї - держсекретар Дж.Бейкер разом з українським президентом відкриють перше Посольство України в США.

І які ж ми були здивовані, коли в найвищій точці американської столиці - меморіялі Дж.Вашингтона на Моллі ("Олівець") вже у червні 1992 року нам радо пропонували буклет про цей монумент українською мовою.

Розпочалася історія відносин двох держав, яка мала свої злети й падіння, проте у більшості випадків була таки дружньою. Історія, у якій Сполучені Штати не раз виявлялися, хоч як парадоксально це прозвучить, найближчим сусідом України.

У свою чергу, теж хоч як це дивно, але саме Україна 1991 року стала найважливішим фактором впливу на американську політику; і таке трапиться ще не раз…

Президент Дж.Буш повернеться до України 2004 року, і на зустрічі зі студентами спробує пояснити мотиви своєї тодішньої промови - здається, його сумління все ще було неспокійним. Пояснював, що він нібито мав на увазі, аби українське керівництво поводилося розумно й обережно і не наробило чогось непотрібного, що завадило б Україні відійти від Москви.

А 87-річного журналіста В.Сефайра 2006 року Дж.Буш-мол. нагородить найвищою державною нагородою - президентською медаллю Свободи "як одного з найталановитіших американських письменників і публіцистів. Володіючи силою слова, він учив наших громадян, відточував нашу мову і піднімав на вищий щабель обговорення важливих питань сьогодення".