Алла Котляр: інтерв'ю зі психологинею Аллою Антоновою - Інтерв'ю - dt.ua

Психологи. Піраміда за наші гроші?

13 грудня, 2019, 16:43 Роздрукувати Випуск №48, 14 грудня-20 грудня

У середині листопада в одному з одеських ЗМІ було опубліковано звіт групи психологів щодо резонансної ситуації в ЦСПРД "Світанок", згідно з яким фактів психологічного й фізичного насильства над дітьми з боку працівників не встановлено.

Цей звіт викликав безліч запитань як у далеких від психології людей, так і в багатьох спеціалістів, котрі заявили про його неекологічність, про відсутність в Україні стандартів для психологів та про загальний стан "хаосу" у професії.

Далекого 2002 року, коли інтерес і попит на психологічні послуги в Україні тільки починав розвиватися, я написала статтю "Найсильніші чаклуни завжди живуть за річкою, у сусідньому селі", в якій зібрала думки психологів про стан психології та підготовку психологів.

Через 18 років мені захотілося дізнатися, що ж змінилося за цей час, у тому числі в підготовці та критеріях відбору спеціалістів, які стали останніми роками такими затребуваними для роботи з тонкою матерією наших душ; і як самі психологи оцінюють нинішній стан психології в Україні, які завдання перед собою ставлять.

Спочатку я планувала поговорити з багатьма фахівцями і стисло викласти їхні думки у статті. Однак перша ж розмова з психологинею Аллою Антоновою виявилася такою гострою й сміливою, що мені захотілося викласти її цілком.

Зізнаюся, цей текст коригувався неодноразово. Бо це ризик — публічно вийти з системи. Мені як авторці хотілося різкості й журналістської прямоти, моїй співрозмовниці — аргументів, які б не просто поставили хрест на спільноті, а й дали б привід до дискусії та роздумів.

— Алло, є відчуття, що у сфері психологічних послуг досі панує хаос, незважаючи на великий попит на них останніми роками. Це підтверджують і самі психологи.

— Сьогодні психологом може стати будь-хто. Професія — у тренді.

Психіка — досить складне поняття, та й сама психологія — порівняно молода білянаукова дисципліна. Однак складність і маловивченість психіки людини не заважає молодим спеціалістам рватися в бій і братися за допомогу у вирішенні часом життєво важливих завдань клієнта.

Сьогодні кожен напрям у психології для мене особисто — не більше ніж шаблон. Одні шаблони дозволяють отримати інструмент для зміни переконань, інші — навчитися якісно рефлексувати, відстежувати причинно-наслідкові зв'язки. На дослідження шаблону йдуть роки, включно з величезною кількістю годин особистої терапії, супервізії та інших додаткових спеціалізацій.

Я не заперечую проти такої тривалої роботи над собою й кристалізації своїх навичок як підготовки для фахівців. Однак сьогодні, після 10 років моїх досліджень власної психіки і роботи з людьми, я розчарована. Насамперед — у своїй клієнтській частині. Через 10 років я розумію, що для вирішення моїх тодішніх труднощів мені, можливо, не потрібно було стільки годин особистої терапії. Не кожен клієнт повинен ставати психологом.

Скажу чесно: вибір моєї професії не був продиктований інтересом до самої професії. Ключовим у процесі навчання було прагнення розібратися з власними проблемами. Інтерес до психології як до дисципліни посилювався паралельно з інтересом до самої себе й до того, як побудована моя психіка насамперед. Сьогодні ж мені цікаво, як вийшло, що, не ставлячи за мету здобути професію психолога, я все ж таки її здобула? Як із клієнтського процесу я плавно перейшла в навчальний, і чи був у мене інший вибір?

Певна річ, чинників багато, і один з них — щирий інтерес до людей. Однак сьогодні я хочу розглянути саму конструкцію навчального процесу, так звану піраміду. Зразу зроблю застереження: у рамках цього майданчика я багато чого навчилася і певною мірою є продуктом цієї системи, але зараз бачу серйозну проблему в самій конструкції.

— Що ви маєте на увазі під пірамідою?

— Піраміда передбачає кілька ступенів навчального процесу та ще багато різних вимог. Повторюся: для підготовки спеціаліста вимоги, які йому пред'являються, вселяють довіру. Але коли психолог хоче розвиватися й робити кар'єру в рамках цієї спільноти, йому необхідно залучати в навчальний формат клієнтів. Таким чином клієнт, котрий звернеться до психолога, цілком може отримати пропозицію не тільки особистої терапії, а й групової, а за бажання — сам може стати психологом. Замість того, щоб вирішити запит клієнта ситуативно, є величезна спокуса запропонувати йому ширший спектр послуг, — оскільки психіка нескінченна, то й досліджувати її можна нескінченно. І труднощі клієнта можуть стати початком шляху в професію. Сама конструкція підштовхне до розвитку практики, і вчорашній клієнт завтра сам стане психологом. У результаті, куди не подивись — усі психологи.

— А в процесі, звісно, витягуються гроші?

— Бачу, ви любите прямі запитання. Певна річ, психолог хоче їсти й гідно заробляти. Клієнтові, що отримає спокусливу пропозицію стати таким самим експертом, будуть приємні лестощі, і багато хто, мабуть, замислиться. Оскільки ж процес навчання коштує дуже дорого, то хочеться, як мінімум, відбити кошти, які вкладалися роками. Зважаючи ж на специфіку роботи, аби бути ресурсним для клієнта, потрібно ще й якісно піклуватися про себе.

Оскільки вхід у навчальний процес доступний усім охочим, то конкуренція зростає, і заробляти в рамках спільноти стає дедалі складніше. Молоді спеціалісти виходять на ринок, щоб отримати досвід, і, на тлі дорогих фахівців, працюють за дуже низькими цінами, їхні послуги радо купують. Діючи в рамках шаблону, молодий фахівець може розтягти терапію клієнта на роки, щиро вважаючи, що це єдиний правильний шлях, бо так нас навчають. Може минути багато часу, перш ніж побачиш, що шаблон — це тільки шаблон, і усвідомиш короткі шляхи до просування клієнта. Тому фахівці, котрі знають короткий шлях, коштують дорого. Вони не втягуватимуть вас у навчальний процес задля заробітку чи керуючись ідеєю, що так правильно і тільки так треба.

Я, наприклад, вважаю, що жоден із напрямів психології не може претендувати на істину. Всі наявні парадигми й методи — лише її фрагменти, кожен із яких певною мірою може допомогти пізнати себе. Шаблони покликані допомагати в пізнанні себе, розширенні завдяки дослідженню й еволюції, в остаточному підсумку, а не поневолювати, роблячи рабами своєї філософії. Мені здається, філософії багатьох напрямів сьогодні підмінені філософією комерційних структур, які навчають і дають можливість досліджувати окремий напрям. І це сумно, оскільки порушується баланс між кількістю клієнтів та психологів. Закони ринку диктують правила, які заходять у конфлікт із самою ідеєю про індивідуальний підхід до кожної людини, і в цих жорстких умовах конкуренції психолог може далі й далі вести клієнта від поточного моменту його життя в "нетрі" минулого. А запит на короткострокову допомогу цілком може бути підмінений пропозицією тривалої подорожі в дослідженні конкретного напряму.

І тоді постає запитання: чим же все-таки ми займаємося, психологи? Обслуговуємо піраміди, досліджуємо метод — чи реально допомагаємо в подоланні труднощів клієнта? Думаю, на різних етапах ми виконуємо різні завдання. І незле було б цільовій аудиторії клієнтів як ретельніше підходити до вибору самого спеціаліста, так і стежити за тим, у який момент його терапія перетворюється на щось більше. А психологам, своєю чергою, задуматися: чи варто всім пропонувати заглибитися в пізнання себе через навчальний процес, і чи відповідає це початковому запиту, — чи все-таки можна обмежитися допомогою клієнтові в рамках особистої терапії.

Психологи досліджують процеси клієнта й психіки загалом. І тому часто бачать запит клієнта ширше, ніж він сам того вимагає. Як фахівцеві мені сьогодні вкрай складно виживати на ринку, надаючи якісну послугу. Закони, диктовані комерційним ринком, провокують мене "розмазувати" пошук відповідей разом із клієнтами.

— І що, на ваш погляд, із цим можна робити?

— Клієнт може відчути себе добре вже на першій консультації, без занурення в минуле. Ніхто не хоче страждати більше. Навіщо розгортати минуле, коли його вже немає? Є тільки сьогодення. І єдине, що треба відзначати, — це як минуле клієнта проникає в нинішній момент його життя. Якщо проникає, то треба просто відстежувати, що ця реакція жодним чином не стосується нинішнього моменту, і навчити клієнта не втягуватися в це минуле. Або ж звернення до минулого досвіду може означати, що ті почуття й відчуття все ж таки якось стосуються нинішнього моменту. Зробити це можна досить швидко. Для цього не обов'язкові роки терапії. Але для цього потрібен майстер, чия робота має відповідно оплачуватися.

Чи готові потенційні клієнти ретельно підходити до вибору спеціаліста, перевіряючи всі відповідні документи, досвід роботи, і діяти у своєму житті, а не просто усвідомлювати причинно-наслідкові зв'язки власних невдач? Це запитання до роздумів.

— Незважаючи на перенасиченість ринку психологічними послугами, згідно зі статистикою ВООЗ, депресія виходить на перше місце у світі. Як сьогодні реально допомогти суспільству?

— На мій погляд, психологи сьогодні можуть запропонувати інший спосіб сприйняття реальності. Наприклад, у психології є таке поняття як процес горювання. Є кілька його стадій. Але якщо зазирнути глибше, то з'ясовується, що це в нашій культурі горювання через смерть розтягується на певний термін чи й, узагалі, культивується. А в деяких культурах люди радіють. Можливо, якби в нас із самого початку були інші установки, то в такому стражданні не було б потреби. Щоб психолог міг запропонувати альтернативний спосіб сприйняття, він, як мінімум, мусить сам ним володіти, а не діяти виключно в рамках погляду одного з напрямів, підтасовуючи все під відомий йому шаблон. Життя — це живий і часто непередбачуваний процес.

— Тобто завдання психолога — змінювати установки?

— Такого завдання перед нами зазвичай не ставлять. Але заміна одних установок, отриманих у дитинстві, на інші, більш адаптивні, — один із інструментів у консультуванні. Наприклад, періодично шлюби розпадаються, люди розходяться. Для когось — це жахлива трагедія. 10 років людина прожила у шлюбі з іншою й тепер не може зібратися, життя її скінчилося. На цьому тлі починається депресія. А якби з самого початку була установка, що сім'я — це не навічно, і буває, що через 5—10 років люди розлучаються; це не привід зупинятися; не означає, що розлучена жінка з дітьми не може знову будувати стосунки? Якби з самого початку не було стереотипу, що розлучена нікому не потрібна, якби хтось колись не навісив цього ярлика, то жінка, по-перше, не ставилася б так до себе. По-друге, інакше взаємодіяла б із чоловіками й суспільством загалом.

— Це глибинні стереотипи, що кореняться в історії суспільства.

— Але умови змінилися, а суспільство, яке виросло на старих стереотипах, випускає системи освіти, вони, своєю чергою, — спеціалістів. То чи можемо ми претендувати на те, щоб посідати в соціальному прошарку місце як професія, котра стовідсотково допомагає? Чому в психології стільки методів? Тому що ефективність жодного з них науково не доведена.

— Може, тому, що психологія — ще досить молода дисципліна?

— Так, звісно. І помилки часто виникають, у тому числі, й із цієї причини. Але тут точно має бути якісний відбір фахівців. Бо зараз це — часто заробляння грошей, а не відбір.

— А супервізії є?

— Є. Але обов'язкові вони тільки в рамках професійних спільнот.

— Це ніяк не регулюється? У нас немає ліцензування цієї діяльності?

— Немає. Державний диплом у принципі дає право працювати. Але вдосталь знань і досвіду він не дає, хоч би якою доброю була базова освіта. Доки не почнеш працювати й зіштовхуватися з цим безпосередньо, не зрозумієш, що таке людська психіка.

Людина отримала диплом і пішла наробляти практику, працювати за якимись техніками, пропонованими класичною психологією, проводити шаблонні тести, які дуже часто не підходять під конкретну людину. Проходити супервізію державна освіта її не зобов'язує.

Якщо ти розвиваєшся в рамках якогось окремого напряму і спільноти, супервізія й індивідуальна терапія обов'язкові для отримання сертифікатів. Хоча сам собою сертифікат спільноти не є юридичним документом і не дає права працювати без диплома державного зразка.

Позбавити психолога права працювати теж ніхто не може?

Ні. Якщо, наприклад, клієнт мною незадоволений, вважає, що я порушила його рамки, він може звернутися в етичну комісію моєї спільноти. Якщо я до неї належу. Тоді цей випадок розбиратимуть. Але, знову-таки, слово терапевта проти слова клієнта, — юридично цього, практично, не довести. І державу це не турбує. Не знаю жодного випадку, коли б психолога за щось притягли до відповідальності.

Хоча, постійно моніторячи мережі, я бачу багато незадоволених психологами взагалі.

Чим саме незадоволені?

—Якістю роботи. Люди ходять до психологів, починають щось про себе розуміти, відстежувати свої реакції. Але, по суті, в їхньому житті нічого не змінюється. Психологи дуже часто займаються дослідженням і забувають уточнити клієнтові, що навіть коли він усвідомить причинно-наслідковий зв'язок своїх складнощів, але не робитиме конкретних кроків, нічого не зміниться. Можна бути дуже усвідомленим і при цьому нічого не робити й нікуди не рухатися.

— Сьогодні деякі спільноти влаштовані таким чином, що психолог зацікавлений у тривалій терапії клієнта і не готовий його відпускати. Відповідно, він, фактично, або вбудовується в сімейну систему, або стає такою собі милицею для клієнта, даючи постійну підтримку, якої вистачає на тиждень. Через тиждень клієнт знову приходить без ресурсу і, взагалі-то, живиться від зовнішньої батарейки у вигляді психолога.

Тому що йому постійно кажуть: чим довше, тим краще. Так нас навчають.

Виникає залежність?

—В окремих випадках. Після того, як я це зрозуміла, я стала пропонувати клієнтам у довгостроковій терапії скорочувати зустрічі до одного разу на два тижні й дивитися, наскільки їм комфортно без моєї присутності в їхньому житті. Якщо комфортно — поступово завершуємо. Якщо ні — продовжуємо так само або переходимо на режим один раз на тиждень. Людина сама вибирає.

— У психологів є якісь спеціалізації? Інколи здається, що вони беруться за все.

—Є. Хоча стратегія роботи з будь-яким симптомом (чи то харчова залежність, чи психосоматика), на мій погляд, одна.

У своїй практиці я прийшла до того (і з цього моменту почалася моя криза й вихід із системи), що будь-якому клієнтові з будь-яким запитом потрібне одне й те саме — визнання, підтримка і любов. Усі приходять із дефіцитом цього. Через це виникає невпевненість, руйнуються відносини, зникають спонтанність і легкість у житті. А суть одна.

Але ж усе це можуть дати близькі, друзі?

—Так. Але дуже часто люди не мають достатньої кількості близьких або друзів, які можуть із ними посидіти, послухати, зрозуміти. І, по суті, психолог може зайняти це місце в житті клієнта. Тоді людина, фактично, купує собі функцію підтримки. Але її життя від цього жодним чином не змінюється. Якщо вона не шукатиме собі товариство чи людей за інтересами, друзі в неї й не з'являться.

Тобто виходить така сурогатна заміна, платна подружка, яка зобов'язана вислухати й підтримати?

—Це не зовсім так, звичайно. На певному етапі психолог потрібен бодай для того, аби допомогти розібратися з хаосом у голові. Але він не повинен ставати сурогатною підміною. Щоб цього не сталося, запит клієнта має бути чітко означений, і на кожному етапі роботи його слід перевіряти ще раз. Наприклад, через 10 сесій. І, певна річ, це не скасовує дій клієнта з реструктуризації його життя.

Але кількість психологів зростає в геометричній прогресії, і дуже недорого сьогодні можна спокуситися мати щотижня психолога, замість того, щоб виходити в життя й пробувати щось змінити. Це не погано й не добре. Це особистий вибір кожного. Просто він має бути усвідомленим.

— Чи поліпшила війна професійний рівень психологів?

—Я не вважаю, що це пов'язано тільки з війною. Ніщо не стоїть на місці, дисципліна набирає популярності й розвивається. Ще років 10 тому цих послуг було набагато менше.

— Чи може некваліфікований психолог завдати шкоди?

—Може, якщо привносить у роботу з клієнтом свої особисті погляди і риси. Якщо він пропонує клієнтові свій особистий досвід, який може бути чудовим, але при цьому не підходити людині, з котрою психолог працює.

Наприклад, на прийом приходить гіперсексуальна жінка, в якої багато чоловіків. Вона прийшла не з цим запитом, це її не хвилює. Але психолог починає з'ясовувати й розповідати їй, що такий спосіб життя й такі відносини з чоловіками є, наприклад, відреагуванням чого-небудь. Він може підігнати це під якийсь шаблон і сказати, що це проблема, з якою треба працювати. І людина починає працювати з тим, що її, взагалі, не турбувало, довіряючи фахівцеві як експертові. У результаті, занурюється в деструктивний для неї стан, вважаючи, що вона не така, що в неї є проблеми. Я описую випадок із соціальної мережі. В одній із професійних спільнот така жінка розповіла свою історію й поставила конкретне запитання. Відповіді деяких спеціалістів дуже здивували.

Система цінностей клієнта не збіглася з системою цінностей спеціаліста, і той почав привносити свою, вважаючи її більш екологічною. Сама собою назва "психолог" нині дає певне право визначати норму. Але звідки у психологів з'явилося стільки влади? Ось що мене турбує. На основі чого ми цю норму пред'являємо? Хто, взагалі, її придумав? Яка точка відліку?

Я вважаю, що проблеми формуються в людини у процесі соціалізації, в дитячому віці. Якщо дитина в школі не відповідає якимсь загальноприйнятим нормам, її, фактично, починають ламати. Наше суспільство побудоване на ідеології авторитетів. Відповідно, дитині пропонують бути слухняною тощо. У нас немає індивідуальної системи освіти, як за кордоном, де дитина може щось вибрати. Усіх заганяють під копірку. Відтак, дитина з іншим рівнем сприйняття й "невідповідною" активністю надалі — потенційний клієнт психолога.

Тому починати треба не з психологів, а з системи освіти.

Чесно кажучи, я не маю чіткої відповіді на запитання, що робити. Я бачу проблему, але не бачу рішення.

Система побудована таким чином, що людина вдосконалюється в професії за рахунок клієнта, зокрема. І цього ніяк не можна скасувати. Ми здобуваємо досвід тільки в роботі з людьми.

Тут питання ще в тому, чи вдосконалюється, в результаті, спеціаліст.

—А як це перевірити? У медицині є свої стандарти й відповідальність за серйозні помилки, хоча система ці помилки часто покриває. У психологів цього немає. Гарантією вважається кількість годин особистої терапії та супервізії. Але, на мій погляд, це теж не гарантія. Державна система освіти взагалі недосконала, і тому ми маємо ті проблеми, які маємо.

Є думка, що в психологи йдуть люди, котрі хочуть вирішити свої проблеми. Особливо ті, для кого це перша освіта.

Це нормально. Я мало зустрічала людей, які йдуть у професію, не маючи власних проблем і запитань. Як я вже казала, я теж пішла вирішувати свої проблеми.

Можливо, тепер, коли професія стала модною й затребуваною, є люди, котрі роблять вибір, базуючись не тільки на своїх проблемах, а й на жвавому інтересі до самої дисципліни.

Усілякі установки й отримані в дитинстві травми заважають нам почуватися природно. Вони не відповідають нашому внутрішньому стану. Нас, фактично, програмують, і тому ми маємо потім купу проблем. Бо народжуємося ми всі природними, відкритими до життя. Ми йому довіряємо й нічого не вимагаємо. Страхів набуваємо у процесі соціалізації та виховання. Залежно від того, в якій сім'ї ти ростеш і з якими установками йдуть по житті твої батьки.

І навіть травма війни з'явилася тому, що в наших головах з самого початку не було думки про те, що це може з нами статися. Ми жили в ілюзії, що наше життя стабільне, в ньому все давно склалося й нічого не може статися. А якби ми з самого початку ставилися до життя як до процесу, в якому, в принципі, відбувається все, і розглядали це як досвід, то, можливо, не було б такої травми.

— Але думати про те, що завтра може статися найгірше, — означає жити в постійній напрузі.

—А чому треба жити в очікуванні поганого? Просто жити, як ти живеш, і бути готовим до всього, тому що справді статися може що завгодно.

Мені здається, в усіх нас є знання, що в будь-який момент може статися що завгодно. Але це не робить нас до цього готовими.

—Не робить. Але все сприймається інакше, коли ми з цим знанням ростемо. Наприклад, кризи. В людини настає зміна інтересів, і психологія тут-таки береться називати це кризою. А хтось сприймає це як ще одне життєве завдання, яке перед ним раптом з'являється, і шукає шляхи його вирішення, пробує інші професії. Тобто людина з самого початку не оцінює це як кризу, а себе — як потенційного клієнта. І від цього залежить як її стан, так і подальший перебіг подій.

Прийшла війна, людина оцінила це як жах жахливий, який не мусив із нею статися. Це, відповідно, сформувало в неї травму й задало хід усім її подальшим діям. А якщо вона розуміє, що сталося те, що, в принципі, може статися, і треба просто шукати шляхи вирішення, тоді вона досить швидко з цього виходить. Таких прикладів тисячі. Люди збираються, приймають рішення і швидко адаптуються до нових умов.

То на що ж орієнтуватися, вибираючи спеціаліста?

—У 90% випадків, прийшовши до спеціаліста, ніхто не запитує в нього документи. А навіть якщо запитає, йому можуть пред'явити сертифікат участі, що означає не кваліфікацію, а лише кількість прослуханих годин.

Тому, якщо говорити про те, що робити, то, мабуть, на державному рівні треба впровадити культуру перевірки документів і відповідних годин особистої терапії, супервізії. Цього ж ніхто не робить. Коли в людини виникає проблема, вона просто біжить до психолога, бо вже саме це слово означає експерта в царині вирішення проблем.

Але для того, щоб з'явилася культура вибору спеціаліста, треба розуміти, за якими критеріями орієнтуватися. Для цього на державному рівні мають бути якісь вимоги, крім самого диплома про освіту, можливо — ліцензування діяльності. Про критерії ліцензування, безумовно, мають говорити фахівці високого рівня.

Напевно, психологи-випускники мали б отримувати місце для практики. Але практика має відбуватися під включеною супервізією досвідченого фахівця, а не просто прийшов у школу й відпрацював години.

Як ви виходите зі своєї кризи?

—Повністю переглядаю систему, в якій навчалася, шукаю в ній помилки. Коли клієнт до мене приходить, намагаюся орієнтуватися на те, що він може у своєму житті робити, а не на те, чому в його житті щось не відбувається. Терапія для мене — це процес. Людина може жити своє життя із задоволенням, незалежно від того, чого в її житті немає, чого очікують від неї інші або які стандарти успіху декларує соціум. Життя кожної людини унікальне. Те, що в неї обов'язково має бути сім'я, якась соціальна роль, вона має бути в чомусь фахівцем, — це все стереотипи суспільства. Головне — задоволення від життя. Але з самого початку закладені в нас програми, що ми мусимо здобути освіту, побудувати сім'ю тощо, так чи інакше під соціальним тиском активізуються і примушують людину страждати. Тому я працюю для того, щоб людина не зациклювалася на стереотипах, а орієнтувалася на задоволення від свого життя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №1277, 11 січня-17 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво