«Я вкрай чутлива до несвободи...»

Поділитися
Так написала в одному зі своїх листів Джин Вронська, журналістка з Лондона, росіянка за походженням, котра 41 рік живе на Заході і 35 із них займається політикою...

Так написала в одному зі своїх листів Джин Вронська, журналістка з Лондона, росіянка за походженням, котра 41 рік живе на Заході і 35 із них займається політикою. Вона працювала для Sunday Times, Observer, Independent, Daily Telegraph Magazine, European Herald.

Протягом свого творчого життя Дж.Вронська опублікувала в Англії близько двох десятків книжок: «Двадцять років по тому... назад у Росію», «У Лондоні і Парижі», «Нас було п’ятеро», «Коханка спадкоємця», три видання листування з відомими людьми та ін.

Сьогодні британська журналістка працює над українською тематикою. І оскільки основний жанр її творчості — розслідування, схоже, що вже незабаром ми зможемо побачити історичні пасьянси, в яких фігурують відомі українці, зможемо дізнатися про маловідомі сторінки української історії ХХ століття.

Ясність, визначеність і твердість позиції Дж.Вронської як із багатьох питань історії, політики, так і в питаннях честі та порядності — невіддільна риса її характеру. Називати речі своїми іменами і жити в злагоді із власною совістю — це те, чим вона може пишатися і що для багатьох недозволенна розкіш!

— Джин, майже всі ваші матеріали та публікації мають характер розслідування...

— Багато чого було настільки маловідоме, що справді доводилося проводити справжні розслідування, хоч і журналістські. Скажімо, про Рауля Валленберга чи Вальтера Кривицького у відкритих радянських джерелах практично не згадувалося, це була цілком таємна, назавжди закрита інформація. Хоча історії ду-у-уже непрості...

— Та й зараз про них знають не так багато людей.

— Вальтер Кривицький (Самуїл Гінзбург) у 30-ті роки був чекістом ОДПУ, а потім став перебіжчиком; 1941 р. його вбили свої ж колеги.

Сам він із юних років захоплювався комунізмом, а згодом став видатним діячем і керівником радянської розвідки та резидентом ГРУ в країнах Західної Європи. Його штаб-квартира спочатку була у Відні, потім у Голландії. 1937 року, зрозумівши злочинність сталінського режиму (коли вже почали знищувати видатних чекістів), він утік із дружиною до Франції, а потім і до США.

Кривицький став неповерненцем і антисталінцем. У той час його викриття співробітництва Сталіна з Гітлером справило ефект бомби в західній пресі. Не забуваймо, що в 20-ті роки, за часів існування демократичної Веймарської республіки, Сталін робив усе, щоб підірвати Німеччину. Але з приходом до влади Гітлера ставлення Сталіна до Німеччини круто змінилося. Обербандити Сталін і Гітлер належно оцінили одне одного. Кривицький у своїх статтях називав навіть точну дату повороту в політиці Сталіна — у ніч після 30 червня 1934 р., коли Гітлер наказав убити конкурентів у лавах власної партії (Рема і його штурмовиків). Тоді ж на спеціально скликаному політбюро Сталін заявив, що з цього моменту з Гітлером треба рахуватися як із повновладним керівником великої держави. За Кривицьким, саме з цього дня антифашистські заяви сталінського керівництва були просто маскуванням.

Невдовзі після підписання пакту Молотова—Ріббентропа, коли Гітлер і Сталін стали офіційними союзниками, В.Кривицького у Вашингтоні викликали для свідчень у комісію з розслідування антиамериканської діяльності, де він дав важливі відомості для викриття сталінської шпигунської мережі в Америці. І на Кривицького почалося полювання. Щоправда, спроби НКВС убити його ще в Європі увесь час завершувалися провалом.

...1940 року в Лондоні В.Кривицький протягом трьох
тижнів давав свідчення про роботу ГРУ і НКВС у Європі. Він назвав у цілому близько сотні сталінських агентів у різних країнах, у тому числі й у Великобританії. Саме В.Кривицький вказав на важливого сталінського агента у Відні Арнольда Дейча («хрещеного батька» Кембриджської групи. — А.В.). Викриття Кривицького зайшли так далеко, що стали просто небезпечними. Не дивно, що в лютому 1941 р. його знайшли убитим у готелі «Бельв’ю» у Вашингтоні.

— Думаю, багато українців уперше дізнаються про цю історію. А що сталося з Валленбергом?

— Дипломат Рауль Валленберг був із сім’ї відомих шведських банкірів. Під час війни, коли в окупованому Будапешті за наказом Адольфа Ейхмана почали депортувати євреїв з метою їх знищення, він рятував їх, видаючи шведські паспорти.

А видала «американсько-єврейського агента» Рауля Валленберга (його місію фінансував Єврейський конгрес у Нью-Йорку) жінка — досвідчений офіцер НКВС Зоя Рибкіна, згодом дитяча письменниця Зоя Воскресенська.

Коли Сталін зрозумів, що сім’я Валленберга була зацікавлена в сепаратному мирі між Фінляндією та СРСР (оскільки у Фінляндії у Валленбергів були вкладені великі інвестиції), Рибкіній надійшов наказ із Москви використати з цією метою Маркуса — брата Рауля.

На той час Зоя, чоловік якої був радянським резидентом у Швеції та Австрії, давно вже кокетувала з Маркусом, та й він більш ніж виразно виявляв до неї увагу... Таким чином Зоя дізнавалася через Маркуса про те, хто фінансував Рауля, про мету його перебування в Будапешті — взаємна симпатія і пристрасть легко усували останні бар’єри недовіри...

А в січні 1945 р., коли в Угорщину ввійшли радянські війська, 34-річного шведського дипломата вивезли на військовому літаку (коли він вирішив завітати з дружнім візитом до радянських визволителів). За наказом начальника СМЕРШу В.Абакумова його доставили на Луб’янку. Сталін і Молотів хотіли шантажувати родину Валленберга для налагодження зв’язків із бізнес-колами на Заході. Але Рауль співробітничати з Луб’янкою навідріз відмовився, а випускати його живим уже було не можна, тому що він розповів би світу про обставини його викрадення та шантажу. Знищили його в липні 1947 р. Є кілька версій загибелі Валленберга, і одна, певне, найбільш реалістична — його вбили в лабораторії Майрановського. Це була лабораторія НКВС, співробітники якої розробляли отруйні речовини для усунення сталінської опозиції. Згодом, після викриттів, Майрановський відсидів строк у в’язниці, а в Москві досі живуть два його сини, котрі, природно, жодних інтерв’ю не дають.

— Коли ви дізналися про такі речі, напевне, дуже багато довелося переосмислити — адже ви жили вже в Лондоні і мали доступ до іншої інформації…

— Після того як я дізналася з різних джерел принципово нову інформацію про радянський період, після того як зустрічалася з реальними свідками подій, для мене швидко почала вимальовуватися дещо інша історична картина. Як ви розумієте, це було чорне й біле порівняно з варіантом історії, котрий пропонували радянські історики. І це мене дуже заінтригувало. Зокрема, я дізналася багато про власовську армію. А неймовірна дружба Гітлера і Сталіна, наслідком якої є знищення половини Європи і десятків мільйонів радянських людей, для мене стала повним одкровенням...

— Про це ви написали статтю...

— Так, 1989 року я підготувала для «Литературной газеты» статтю, яка називалася «Проти Сталіна і проти Гітлера» — про Вальтера Кривицького, котрий одним із перших зрозумів, що в 30-ті роки існувала дружба між Сталіним і Гітлером, попри радянські офіційні антифашистські заяви. У той час це був концептуально новий погляд. Скажу лише, що стаття так і не була надрукована. Хоча пізніше, уже зовсім недавно, підтвердженням тієї німецько-радянської дружби стали й документальні кадри з нового фільму латвійського кінематографіста «Радянська історія».

— Ви згадали про генерала Власова. Що ви про нього дізналися?

— Вперше я почула про Власова від свого чоловіка Володимира Чугуєва. І мене настільки захопила ця тема, що я стала збирати матеріали по всьому світі — у Франції, Німеччині, Канаді, Австралії.

Андрій Андрійович Власов був досить популярним у Червоній армії сталінським генералом. Коли у 1941-му почався контрнаступ проти німців під Москвою, солдати співали частівку:

«Грохотали пушки басом,

Ветер зимний завывал —

Генерал товарищ Власов

немцам перцу задавал...»

Він збирав армію, щоб воювати як проти Сталіна, так і проти Гітлера. Власов розумів, що єдиний шанс знищити сталінський режим — це під час війни 1941—1945 рр.

Якось начальник генштабу генерала Власова в Мюнхені полковник Костянтин Григорович Кроміаді написав мені: «...совєтчики (радянські. — А.В.) у своїй діяльності — це страшні люди. Вони не знають ані сорому, ані совісті, їм усе дозволено. Недарма Ленін сказав, що морально те, що допомагає будувати комунізм. І вони всю Росію принесли в жертву цьому комунізму...

А найголовніше, комунізм — це страшна ідея, це хвороба духовна, що не знає ні кордонів, ні національної належності... Це ідея невдах у житті і заздрість до імущих... тільки культурні винаходи заглушали це егоїстичне почуття. І тільки в хворому мозку може виникнути думка побудувати життя людей на такій хиткій ідеї».

Тут, по суті, викладено концепцію власовського руху — прибрати комунізм із Росії. 1946 року, відповідно до секретних параграфів Ялтинських угод між Сталіним і союзниками, 11 вищих офіцерів Власова (у тому числі і самого генерала) було таємно передано СРСР. Їх повісили на Луб’янці після закритого суду. Документи суду досі засекречені. Це була розправа з метою принизити цих офіцерів.

— Схоже, для істориків відкривається велике поле для досліджень...

— Звісно ж, історія РВА усе ще чекає своїх серйозних дослідників. Хоча один із них, Володимир Батшев, уже видав на Заході серйозну працю — книжку «Власов» у чотирьох
томах. На підставі документів (радянських і німецьких) він максимально відновив картину Другої світової війни, зокрема, обстановку, в якій генерал А.Власов вирішив боротися проти сталінщини. У цій книжці, до речі, є і невідомі матеріали про окупацію Києва та України (адже А.Власов улітку 1941-го командував 37-ю армією, яка захищала Київ). В.Батшев також наводить цифри загиблих радянських солдатів і офіцерів, які найчастіше виправдувалися успіхом багатьох битв. Власов же був проти безоглядного людського жертвоприношення. Він мав величезний авторитет в армії.

Але... Головний висновок, якого доходить дослідник, на перший погляд несподіваний, хоч і цілком природний: під час війни фактично йшла друга громадянська війна радянської влади зі своїм народом.

Прочитавши цю книжку, я вже не могла жити і думати, як раніше... Тоді й вирішила неодмінно про це розповісти.

1991 року я опублікувала першу велику статтю про РВА в московському журналі «Столица». Редактор журналу «Советский Союз» англійською мовою Овідій Горчаков, прочитавши її, написав: «Джин, вашу статтю читає вся Росія». Я була така щаслива, адже мені хотілося показати людям, як багато фактів іще від них приховується. Позбутися міфів можна тільки маючи доступ до документів. Я щиро хотіла сказати людям правду про цього незаслужено знеславленого чесного генерала, російського патріота. Знаю, що не доживу до пам’ятника Власову, але в тому, що його буде споруджено, анітрохи не сумніваюся.

— Ви згадали про маловідомі домовленості за Ялтинською угодою...

Пам’ятник жертвам «Ялти»
— Так, відповідно до цих домовленостей, країни Заходу зобов’язувалися повернути на батьківщину колишніх радянських громадян і радянських військовополонених, як вказувалося в документах — «хотіли б вони цього чи ні». Зрозуміло, що йшлося в основному про людей, котрі складали антисталінську опозицію. А вже батьківщина знала, що з ними робити... Вийшло так, що союзники своїми підписами допомогли цій розправі. Жертвою «Ялти» міг стати і мій чоловік, родину котрого Швейцарія передала у французьку зону Німеччини, а далі її мали передати в радянську зону. Але буквально над ранок, за кілька годин до видачі, молодий французький офіцер відчинив двері військової комендатури, де їх було замкнено, і просто випустив. Багато людей на Заході розуміли, що відбувається… І недарма сьогодні в центрі Лондона стоїть невеличкий пам’ятник, присвячений жертвам «Ялти».

— Перейдімо до тем мирного часу. У ваших книжках ідеться про деяких відомих радянських осіб.

— Так, справді, свого часу я розслідувала життя дочки Сталіна Світлани Аллілуєвої, зустрічалася з Галиною Брежнєвою, Емілією Громико, писала про них.

Розповім вам одну історію. Я зустріла Аллілуєву в мерії аристократичного району Лондона Найтсбридж. Вона прийшла в офіс, що опікується видачею допомоги на житло для найбідніших.

Світлана мене не знала. На ній було звичайне демісезонне пальто, в’язана шапочка. Лана Пітерс — за останнім чоловіком... Вона жила в будинку престарілих на Ноттінг-Хілі, і кожного ранку, щойно виходила на вулицю, її переслідували папараці. Через це місіс Пітерс і вирішила поміняти місце проживання.

Загалом її лондонське життя було досить складне — вона залишилася з Ольгою, її дочкою від Вільяма Пітерса, її п’ятого чоловіка. Світлана допомогла чоловікові уникнути банкрутства в бізнесі (їй платили непогані гонорари). Але пізніше Пітерс пішов від неї... Зараз Світлані 84 роки. А років десять тому вона перенесла тяжкий інфаркт.

Галина Брежнєва — непогана жінка, тільки дуже зіпсована стилем життя — як-не-як дочка генсека. Жила вона не за коштами. Наприкінці життя, наскільки я зрозуміла з нашої з нею розмови, вона прийшла до Бога — стала ходити до церкви і допомагати їй грошима.

Емілія Громико, дочка міністра закордонних справ А.Громика, також була розпещена життям, адже тривалий час жила з батьками в Америці. А в Союзі вважала, що їй увесь час хтось щось винен.

— Ви зустрічалися і з досить скромною, хоча й відомою росіянкою Наталею Решетовською, першою дружиною О.Солженіцина.

— Передісторія цієї зустрічі така. Мій чоловік був особисто знайомий із О.Солженіциним, ми часто говорили про нього в нашій сім’ї. Не дивно, що невдовзі після того, як я стала московським кореспондентом газети «Обсервер», ми зустрілися з Наталею Олексіївною в її квартирі на Ленінському проспекті в Москві. Ця квартира була прижиттєвим музеєм Солженіцина — вона збирала всі видання його творів.

Біохімік за фахом, кандидат наук, високоосвічена жінка, Н.Решетовська повністю присвятила себе чоловікові, котрого чекала спочатку кілька років з війни, а потім іще кілька років із в’язниці, куди О.Солженіцина посадили за лист своєму приятелеві, де він необережно критикував Сталіна.

Дружина посилала йому у в’язницю посилки, писала щирі листи, хоча нерідко отримувала від нього досить жорсткі відповіді. Або нічого не отримувала. І тільки через 11 років, після в’язниці і заслання, Солженіцин до неї повернувся. Тоді Наталя Олексіївна покинула свою добре оплачувану роботу і стала його особистим секретарем. Вона служила своєму великому чоловікові, по 25 разів передруковуючи і коректуючи «Архіпелаг ГУЛАГ» та інші рукописи. І тільки через кілька років випадково дізналася про його другу громадянську дружину — математика за освітою Наталю Свєтлову, котра була майже на 20 років молодша за Решетовську...

Інтерв’ю Н.Решетовської тоді вийшло в The European на трьох шпальтах. Невдовзі (як мені потім розповіла сама Наталя Олексіївна) їй зателефонував із Вермонта Солженіцин і обурювався її відвертістю.

Н.Решетовська явно була з тих жінок, котрі страждали на синдром мазохізму. Відверто кажучи, на мене тяжке враження справляли її розповіді і якесь сліпе, іконне поклоніння чоловікові, котрий на людей, які багато йому допомагали, не звертав уваги, проходив повз них, як повз траву. Він цікавився лише своїм письменницьким успіхом. Хоча, безперечно, талант О.Солженіцина прекрасний і служив справедливості і добру.

— Частиною вашого життя і творчості стали й деякі кияни?

— Ще й якою частиною! У Києві жила людина, якій я присвятила багато днів свого життя, — Сергій Параджанов, геніальний режисер, вірменин, який зумів показати світові чудовий український ліричний епос — фільм про гуцулів «Тіні забутих предків» свого часу здобув 16 міжнародних призів.

Я посилала листи на захист С.Параджанова в «Континент» Володимиру Максимову, члену палати лордів британського парламенту Ніколасу Беттелу, підготувала виступ для вечора, присвяченого С.Параджанову в рамках Венеціанського фестивалю, листувалася з ученицею Параджанова Ларисою Ріхтер.

— А киянин Анатолій Кузнєцов, автор «Бабиного Яру» — роману-свідчення підлітка, котрий став очевидцем масового винищення українців, євреїв, циганів в окупованому Києві, — теж жив у Лондоні...

— З Анатолієм ми дуже дружили — майже щодня бували одне в одного. Але почну із самого початку. 1969 року Толя приїхав до Лондона у відрядження вивчати життя Леніна в Лондоні, його роботу в бібліотеці Британського музею... І так тут і залишився. Працював А.Кузнєцов на Радіо «Свобода» — вів щотижневу програму «Письменник біля мікрофона», яка зажила в той час великої популярності. Але це було так, для душі. Основним же його обов’язком на радіо було брати інтерв’ю в нових дисидентів, котрі, за поодинокими винятками, жадали уваги західної преси. Анатолієві не дуже подобалося працювати з таким контингентом. Адже нерідко це були дуже складні у спілкуванні люди, а декого він просто не поважав. Але не мав права говорити про це вголос, до того ж у своїх передачах він повинен був їх хвалити. Цього вимагав директорат «Свободи» у Мюнхені, за це йому платили гроші. Він від цього дуже страждав! Але жити на щось треба було. Великі суми, які він отримав від газет і видавців у Лондоні, коли став перебіжчиком, невдовзі закінчилися. Ми з чоловіком ледь умовили його на останні 8 тис. фунтів (а тоді це була досить пристойна сума) купити будинок.

Заробляв на радіо Толя не так багато. Шукати іншу роботу не міг — він не знав англійської. Тому вдома передруковував як друкарка переклади мого чоловіка. А оскільки перекладів було багато, він мав непоганий підробіток. На Заході він зміг опублікувати повний варіант «Бабиного Яру», який згодом було перекладено багатьма мовами.

А потім Кузнєцов одружився з полькою на ім’я Йоланта. Вона закохалася в нього попри велику різницю у віці — понад 30 років.

Але... Толя багато пив. Він пробував позбутися алкоголізму, на який захворів іще в Радянському Союзі, переключав себе на різні цікаві теми. На жаль... Напевно, це й стало однією з причин його смерті 1979 року — він помер від серцевого нападу, а «швидка» їхала занадто довго. Мій чоловік Анатолій працював із ним в одному бюро і весь час казав, що Толю занапастили дисиденти.

Його дочці був тоді всього один місяць. А назвала її Йоля на честь чоловіка — Толя. На зауваження, що, мовляв, це чоловіче ім’я, Йоля відповіла, що англійці навряд чи це знають, а для неї залишиться пам’ять про кохану людину. Зараз цій Толі, певно, років 30.

І ще одна цікава історія, пов’язана з Кузнєцовим. У Лондоні є кладовище Хайгейт, де похований К.Маркс. Зрозуміло, це місце було обов’язкове для відвідань радянських делегацій. Ну, і Анатолій, жартуючи, не раз казав друзям: «Поховайте мене біля Маркса, і до мене на могилу приходитимуть сотні радянських людей». Так і вийшло: тепер на Хайгейті вони з Марксом — сусіди…

— Ви брали інтерв’ю й у відомого киянина Сержа Лифаря...

— Сергій Михайлович, безперечно, був талановитим балетним танцюристом, і згодом став солістом балету. Учень Дягілєва, директора «Російських сезонів», він, до речі, був і його інтимним другом.

Сьогодні опубліковано матеріали як англійською, так і французькою мовами про співробітництво Лифаря з Третім рейхом. Зокрема, він зустрічався з Гітлером, Геббельсом. Був директором Паризької опери в роки німецької окупації. Забігаючи наперед, скажу, що деякі члени французького руху Опору, керівництво якого складалося з комуністів, хотіли Лифаря посадити на лаву підсудних за колабораціонізм. Але за нього тоді заступилося радянське посольство в Парижі.

Так от, на Лифаря я, як журналіст, полювала роки, почувши про його справи в окупованому нацистами Парижі. І нарешті мені поталанило.

...Він зустрів мене у своїй величезній, метрів 500, квартирі в розкішному східному халаті. На всіх стінах — картини найкращих російських художників. Я добре знала їхнє походження... Секретар Дягілєва Борис Кохно розповідав у своїх мемуарах, як, коли мертвий Дягілєв лежав на столі у своїй квартирі у Венеції, вони з Лифарем билися за ці картини і книжки. Дягілєв мав унікальну бібліотеку — він скуповував найцінніші російські видання по всьому світі, не дивлячись на ціни.

Мені здавалося, що я знала про Лифаря все. Але це виявилося помилкою. Найголовнішого я не знала...

Щороку в серпні Лифар ушановував дату смерті Дягілєва у Венеції, де його поховано. На одну з таких дат я й приїхала. Ми зустрілися в ресторані. Під час тієї вечері він, певно, випив більше від звичайного і несподівано сказав: «Знаєте, Джин, я ж був королем Парижа за окупації... Німці зробили мене директором Паризької опери, тричі я був прийнятий Гітлером. Я зустрічався з Геббельсом, Гіммлером та іншими. Які це були люди! Шкода, що німці не перемогли, я так і залишився б королем...»

Я дуже обурилася. Пам’ятаю, підвелася і почала сухо прощатися...

Трохи пізніше я прочитала підтвердження його словам у виданих у Лондоні мемуарах. Перед смертю Лифар устиг продати на лондонському аукціоні за величезну суму всю колекцію картин і костюмів, у тому числі й тих, що належали Дягілєву.

Під загрозою суду з боку багатої шведської подруги, котру Лифар завів в останні роки «про людське око», я все ж спокутувала свою провину, опублікувавши повну біографію С.Лифаря в нашій із В.Чугуєвим книжці «Хто є хто в Росії і колишньому СРСР». А про дільбу антикваріату Дягілєва його найближчими друзями Лифарем і Кохно я опублікувала статтю в британській пресі.

— Саме С.Лифар улітку 1982 р. дав вам рекомендації для інтерв’ю з Арно Брекером, скульптором Третього рейху.

— Так, Лифар просто зателефонував йому і попросив мене прийняти.

Під час інтерв’ю з А.Брекером мені відкрилися тріумф і трагедія цього талановитого майстра.

Річ у тім, що в 30-ті роки його роботи дуже вподобав Гітлер (вони нагадують прекрасні римські статуї) і зробив йому державне замовлення — за великі гроші втілювати в скульптурі силу й досконалість ідей нацизму. Замовлення було таке грандіозне, що скульптор незабаром став найвисокооплачуванішим в окупованій Європі. Йому відразу ж замовили свої погруддя Геббельс, Шпеєр, Борман — погруддя своєї дружини, Герінг — погруддя дочки Еди. 1940 року Гітлер попросив Брекера бути його гідом у питаннях мистецтва під час свого єдиного візиту до Парижа. А Альберт Шпеєр, головний архітектор Третього рейху, дав Брекеру велике державне замовлення — дві статуї для нового будинку рейхсканцелярії в Берліні.

Після закінчення війни, 1945 року, комісія з денацифікації в Донауворсі збиралася віддати А.Брекера під суд, але оскільки він ніколи не був членом нацистської партії, вирішили, що скульптор не надто й винен. До того ж він урятував Пікассо від гестапо Мюллера, котре стежило за художником, бо той був комуністом і пересилав через Скандинавські країни гроші в Радянський Союз. За Пікассо скульптору замовив слівце Жан Кокто. Брекер тоді просто зателефонував Мюллеру і пригрозив, що наскаржиться на нього Гітлеру, якщо той не дасть Пікассо спокою.

Скульптор також допоміг учневі Родена Аристиду Майолю: Брекер улаштував цьому великому французькому скульпторові, своєму вчителеві, котрий жив під час окупації в бідності, замовлення німецького уряду — виготовити статуї для оздоблення адміністративних будинків. (Той хоч і взяв аванс, але статуй так і не виготовив.) А потім урятував і його подругу-єврейку модель Діну Верні.

Загалом, рішення суду було таке: заборонити А.Брекеру п’ять років займатися скульптурою, сплатити штраф 100 марок і зобов’язати його безплатно зробити фонтан у Донауворсі на прохання мера цього містечка.

«Мене запрошували до себе працювати три диктатори: Перон — в Аргентину, Франко — у Мадрид, Сталін — у Москву, — сказав він мені під час нашого інтерв’ю. — Я не прийняв жодної пропозиції. З мене було досить і одного диктатора».

Арно Брекер помер у 1992-му
в Дюссельдорфі у майже 91-річному віці. Його скульптур залишилося не так уже й багато — вважається, що під час бомбардувань Берліна союзниками 90% їх загинуло. На жаль, досі за А.Брекером залишається репутація скульптора Третього рейху з усіма подальшими наслідками. І жодна відома галерея Лондона, до яких я зверталася, поки що не бажає мати у своїй колекції твори цього талановитого майстра.

— Професійна цікавість дала вам можливість зустрітися з людьми-легендами вже нашого часу...

— Так, мені доводилося брати інтерв’ю в деяких колишніх радянських розвідників, які втекли на Захід. Наприклад, цікава зустріч була з Олегом Антоновичем Гордієвським, котрий 1985 року втік із Радянського Союзу в багажнику автомобіля спочатку через Прибалтику, потім через Скандинавські країни в Британію. З ним я познайомилася через його колишню дружину Лейлу. Сьогодні він живе в Англії, має власний будинок. У нас із ним склалися гарні стосунки.

Кілька років тому на моє запитання про те, що зараз відбувається в Росії, він відповів:

— Повернення багато в чому до радянських порядків, створення певної неототалітарної держави. Нинішня розгнуздана антизахідна кампанія показує, що так звана російська громадськість ненавидить усе демократичне і волелюбне.

А коли я в 1999 році робила своє перше інтерв’ю з Віктором Суворовим, то запросила його до себе додому. Він, дотримуючись усіх заходів безпеки, прийшов трохи раніше. Енергійний, наодеколонений, пещений, середнього зросту, із добре виголеним українським обличчям і блискучими чорними очима... Співрозмовник він дуже цікавий, тому й інтерв’ю вийшло так само цікаве.

Удруге ми з ним зустрілися вже в ресторані на вокзалі Ватерлоо. Обережний, від початку нашої зустрічі він був трохи напружений. І його можна зрозуміти. Пам’ятаю, він розповідав тоді, як у нього зароджувалася думка про переоцінку радянської історії. Людина аналітичного розуму, Віктор досить швидко зрозумів, що між тим, що пишуть у книжках і підручниках, і тим, як було насправді, — величезна прірва. Тоді вже були написані «Криголам» і «Акваріум», і він активно працював над черговою книжкою.

На жаль, це друге інтерв’ю так і не було опубліковане. Заступник редактора московської газети «Совершенно секретно» Л.Велехов не пустив його до друку — не влаштували деякі політичні акценти.

Теми, з якими виступає В.Суворов, у Британії контролюють військові експерти. Я знаю, що Віктор друкувався дуже багато і в Росії, і в Німеччині (тема Другої світової стосується німців напряму). Як на мене, письменництво допомагає йому відволіктися від своєї драми. А те, що вона в нього є, немає жодного сумніву: постійна настороженість, недовіра, звичка все ще раз перевіряти...

— А чи доводилося вам зустрічатися з Володимиром Буковським, котрий також багато років живе у Великобританії?

— Так. Я зустріла його в серпні 2000 р. у російському посольстві в Лондоні на виставці Михайла Шемякіна. Послом тоді був Карасін. Буковський, попри світову популярність, дуже скромна людина, змучена психбудинками. Він — переконаний антикомуніст. Тому я не здивувалася, коли побачила його в числі експертів у новому документальному фільмі «Радянська історія» — він уже багато років розповідає правду про історію країни «світлого майбутнього».

— Продовжуючи тему людей-легенд, ви почали писати книжку про українського політичного діяча і головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича. Як ви прийшли до цієї теми?

— Усе сталося абсолютно випадково. Я вже кілька років поспіль користуюся послугами української поліграфічної фірми в Лондоні. Недавно, коли зайшла до них у справі, побачила на стіні афішу нового фільму. Мене зацікавив його головний герой — чоловік із мужньою зовнішністю і твердим поглядом. Коли дізналася, що це героїчна особистість в історії України — Роман Шухевич, то вже просто не могла позбутися думки, що мушу написати про цю людину книжку. І написати її англійською мовою, щоб за кордоном більше людей змогли про неї дізнатися. Буквально наступного дня я була в Спілці українців Великобританії, де мене дуже тепло прийняли. Куратор бібліотеки-архіву д-р Людмила Пекарська надала мені безліч першоджерел, де вдалося відшукати багато матеріалів про Шухевича та його армію — УПА.

— Що вас приваблює в особистості генерала Шухевича?

— Це постать народного героя. Роман Шухевич робив усе для свободи України. Він же міг утекти на Захід, у Європу або до США. Але залишився в Україні виконати свою місію — боротися за її незалежність. І загинув.

— А що вам було відомо про український визвольний рух під час Другої світової війни?

— Практично нічого. Тільки тепер я зрозуміла, наскільки ми (росіяни та українці) мало знаємо одне про одного за всієї нібито схожості.

— Чи вважаєте ви, вже як експерт з питань власовської армії, що УПА можна порівняти з РВА?

— УПА — єдина армія, котра захищала своїх людей. І це справді українська народна армія. Її солдатам і офіцерам не потрібен був ні сталінський, ні гітлерівський режим. УПА була єдиною армією, якій не допомагали жодна держава чи уряд — тільки свій народ.

Гадаю, що Українську повстанську армію справді можна назвати аналогом Російської визвольної армії. З тією лише різницею, що Власов був сталінським генералом, а Шухевич ніколи не служив радянській владі.

— Ви працювали в західних медіа — в Англії, Франції, Швейцарії і добре знаєте їхню журналістську «кухню» зсередини...

— Преса на Заході займається серйозною роботою. Вона абсолютно вільна від цензури у своїх країнах, і їй не можна наказати, що писати, а чого не писати. На Заході крутити пресою не може ніхто. Підкреслюю — НІХТО.

Наприклад, недавні статті в «Дейлі телеграф» про невиправдані витрати багатьох членів британського парламенту спричинили парламентську кризу в країні. І зупинити розголошення такої інформації не міг ніхто. Наказувати, що і як писати, — це комуністичні методи контролю преси.

Якщо західного журналіста спіймають на фальші — вилетить з роботи, і так, що важко буде влаштуватися в іншу газету. Any evidence? («Чим можеш підтвердити?») — вічне запитання редактора журналісту. Тому фальшиві матеріали не проходять.

Одне з головних правил англійської преси — з’ясувати про подію, чутки, що тут правда, а що — ні.

Англійські журналісти, звісно ж, щоранку переглядають, крім своєї, й інші газети. Так шліфується майстерність — учимося чогось доброго і в інших.

Якщо, скажімо, новина передається з якихось інших джерел, а не від репортера газети, потрібно обов’язково підтвердити або спростувати цю інформацію. Тому, звісно ж, це — постійне розслідування. Чим я, власне, й займаюся багато років у журналістиці.

— Джин, а ваше найбільш пам’ятне інтерв’ю?

— Мабуть, із Григорієм Павловичем Ламздорфом, останнім франкістом, останнім власовцем, яке я взяла в нього 1995 р. у Барселоні, де він жив. Ламздорф був чистим аристократом, «блакитної» крові у кількох поколіннях. Багато членів його родини були міністрами російських царів. Він вразив мене своїми знаннями, знайомствами з історичними персонами (про які в той час уже писали в книжках), розповідями про багато подій, безпосереднім учасником яких був.

Пам’ятаю, я тоді досить довго перебувала під враженням проведеної з ним зустрічі. Це була людина, яка все своє життя боролася зі сталінським режимом: під час громадянської війни в Іспанії — на боці генерала Франко, під час Другої світової — в армії генерала Власова. Знав історію Європи майже всього ХХ століття не з книжок, а будучи в неї активно залученим.

Григорій Ламздорф входив також у коло емігрантського літературного Парижа, товаришував з І.Буніним, Д.Мережковським, З.Гіппіус, не раз бував у О.Вертинського.

Людина з чудовою пам’яттю, він міг годинами розповідати про безліч подій минулого століття, які й досі залишаються недоступними більшості з нас на території колишнього Союзу. Г.Ламздорф помер у 2003 році 90-літнім, так і не прийнявши громадянства жодної країни, усе життя залишаючись підданим Росії.

Нині Джин Вронська живе в Нормандії, у замку ХІV століття на березі Атлантичного океану. Іноді з Франції вона приїжджає до Лондона у справах або зустрітися зі своїми друзями.

Джин жодного разу не пошкодувала, що опинилася на Заході 41 рік тому, хоча життя там ніколи не було для неї легким. Зате вона була вільною. «Ти ж знаєш, я вкрай чутлива до несвободи», — написала вона якось у листі своєму чоловікові. І цього в неї не забрати.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі