Судний день Феміди

У нашій державі ніколи не було політичної волі для побудови незалежної і професійної судової системи. Вона й не стала такою тому, що не мала для цього жодного шансу. Усі без винятку політичні сили та їхні лідери, приходячи до влади, переформатовували судову систему під себе, не гребуючи жодними методами. Однак, усвідомлюючи, що являє собою сучасна судова система України, не можна не визнати, що вона давно потребувала радикальних, жорстких змін. Проте вони не повинні були стати поспішними, не просто небездоганними чи сумнівними в юридичному сенсі, а й такими, що суперечать Конституції України та визнаним нашою державою міжнародним стандартам. І головне — ці зміни не повинні були стати наслідком прагнення до абсолютної влади над судами.

Сьогодні, у результаті блискуче проведеного новою політичною владою бліцкригу, судову систему фактично поставлено на коліна. Судді обурюються — у приватних розмовах. Виступити з публічним протестом наважилися одиниці. Адже всім суддям є що втрачати, а багатьом — є чого боятися. З одного боку, гріхи, за які зазнав покарання перший суддівський «етап», звільнений із подачі Вищої ради юстиції за порушення присяги, сміливо можна поставити на карб приблизно кожному третьому служителю Феміди. З іншого боку — сьогодні суддів притягують до відповідальності і звільняють із ганьбою, зокрема, за рішення, яких ніхто не скасовував, тобто які не визнані незаконними у встановленому порядку!

Один лише штрих, замальовка з натури. У парламенті обговорюється питання про порушення присяги рядом суддів. Високопоставлений представник президентської адміністрації заявляє суддям, відданим під ніж, буквально таке: до мікрофона не виходити, нічого не говорити, інакше я вас зарию. На жаль, друкований текст не в змозі передати унікальну інтонацію чиновника. Хтось із суддів, правда, до мікрофона вийшов. Поки що не «зарили»: очевидно, впритул зайняті реформою.

Такі дії влади дали колосальний ефект. За лічені місяці ситуація в судах змінилася докорінно. Там поселився страх. На жаль, не божий — тваринний. Судді панічно бояться прийняти «не те» рішення, навіть якщо воно законне. Тим часом це тільки початок, за новими правилами ми ще не жили. А нові правила, як їх у своїх колах викладають головні реформатори, зводяться до того, що вільнодумства в судах більше не буде. Буде однозначно визначено де «ліво», а де «право», і стануть чітко виконуватися вказівки з політичного центру управління судами...

Про те, що слід робити на ниві побудови нормальної судової системи, «ДТ» писало неодноразово. Тепер залишається говорити лише про те, що нам підносять як судову реформу і чим це загрожує кожному з нас.

На жаль, окремі, безперечно, позитивні моменти, які принесла ця реформа, незначні, порівняно з тим, що в результаті зробили із судовою системою держави, в якому становищі опиняється людина, вимушена брати участь у судових розглядах, але без великих грошей або родича у Вищій раді юстиції. Так, підвищення зарплати суддям і регламентація цього питання законом цілком правильні, проте це аж ніяк не свідчить про початок усвідомлення державою ролі та призначення суду. Виходячи із загальної спрямованості реформи, можна стверджувати: так підвищують зарплату прислузі як компенсацію за незручності, виконання нетипових функцій та особливих доручень. До речі, з підвищенням зарплати реформатори суддів надурили — обіцяну суму нової зарплати судді отримають лише у 2015 році. Хто доживе.

Чиїх рук справа?

Очевидно, власний невтішний досвід спілкування із судовою владою не міг не справити гнітючого враження на нинішнього президента. Йому любити суди абсолютно ні за що. Тим більше що останній «епізод» — рішення 2004 року — ще занадто свіжий у пам’яті. І згладити цих спогадів не змогло навіть рішення української Феміди щодо дорогого серцю В.Януковича і кишеням платників податків «Межигір’я». Судячи з того, як розправилися з Верховним судом, вибачення прийняті не були...

Звісно, такого роду епізодичне спілкування з Фемідою не могло сприяти формуванню у президента цілісного уявлення про мету і завдання судової влади, про її призначення, а також проблеми та потреби. Зате поруч є люди, котрі в темі вже десятки років, — насамперед Сергій Ківалов. Ініціативний, напористий, компетентний. Його особистий потенціал, безперечно, дозволяв і без помічників відреформувати судову систему до невпізнанності. Але він на цій ниві не сам. Серед тих, хто не покладаючи рук ліпить нинішню реформу, — Олександр Лавринович. Неймовірно скромний на словах політик, який завжди применшує публічно свій реальний вплив. Мабуть, досвід підказує, що інколи краще сьогодні триматися трошки в тіні, щоб завтра тобі залишили місце під сонцем. Ще один діяч, чиє ім’я неодмінно має бути викарбуване на пам’ятнику реформаторам, тому що народ такого не забуде, — Андрій Портнов. Молоде дарування, яке не залишає жодних надій на те, що нинішнє реформування зверне з накресленого «батьками» шляху. Його особистий внесок у «переформатування» судової влади переоцінити важко.

Підготовка бліцкригу

Громадськості розповідали, що створюється робоча група з підготовки судової реформи, яка має виробити ефективні підходи, механізми тощо. Але, як уже зазначало «ДТ», доки президент розповідав про початок такої роботи, у парламенті тишком-нишком ставали законами проекти, які стосувалися судоустрою та судів, але пролежали там не один місяць, а то й рік.

Можливо, президент про це не знав, може — не надавав значення. Можливо, його зуміли переконати в тому, що після цієї реформи жоден суддя не наважиться прийняти «неправильне» рішення, а це, погодьтеся, аргумент. Паралельно інсценувалася бурхлива діяльність робочої групи. Колишній суддя Конституційного суду Микола Козюбра після першого ж її засідання сказав: «Це ширма, я більше не прийду». Він справді не прийшов. Але ширма залишилася.

За великим рахунком, багато членів робочої групи і гадки не мали, що там готується на вихід. На останнє засідання робочої групи з підготовки судової реформи, на якому презентували проект закону і яке відвідав президент, незгодних взагалі не покликали, щоб нікому не псували настрій. Таким чином, початкове враження підтвердилося: робоча група виявилася димовою завісою, покликаною приховати від очей те, що відбувається насправді. Коли вона розвіялася, перед нами постала відреформована судова система.

Вища рада інквізиції

Надзвичайно потужний центр впливу на суди й водночас каральний апарат створюється з Вищої ради юстиції. ВРЮ наділяють «надприродними» і абсолютно неконституційними повноваженнями. Практично безмежні можливості ВРЮ для впливу на судову владу вже узаконено. Від притягнення суддів до відповідальності — і до призначенням їх на адміністративні посади. Якщо врахувати специфіку формування складу ВРЮ, не кажучи вже про конкретні кадри, — нові повноваження ВРЮ не просто пригнічують, а й не залишають надій.

«ДТ» вже писало, що, відповідно до Закону «Про Вищу раду юстиції», цей орган наділяється правом витребувати із судів копії справ, розгляд яких не завершено. За ненадання матеріалів передбачено адміністративну відповідальність. Тож надійшла команда судді — біжи, копіюй разом із секретарем три-п’ять або й 20 томів справи. На все — 10 днів. А потім, відіславши папери у ВРЮ, всебічно й неупереджено розглядай справу далі... Найскладніше при цьому — намагатися не думати, навіщо ВРЮ витребувала матеріали. Які там Конституція, рішення Конституційного суду і міжнародні стандарти про неприпустимість втручання в процес здійснення правосуддя і позапроцесуальної оцінки судових рішень?

Всупереч Конституції, відповідно до ухваленого парламентом у цілому Закону «Про судоустрій і статус суддів», ВРЮ, на пропозицію відповідної ради суддів, призначатиме терміном на п’ять років суддів на адміністративні посади і звільнятиме їх. Так призначатимуть і звільнятимуть із посад голів місцевих судів та їхніх заступників, а також голів апеляційних судів із заступниками.

Із закону виключено норму, відповідно до якої член ВРЮ, котрий порушив питання про звільнення судді з посади, не міг брати участі в голосуванні при ухваленні відповідного рішення. Більше того, відповідно до внесених у закон змін, засідання Вищої ради юстиції тепер є правомочним, якщо на ньому присутні більшість членів ВРЮ від її конституційного складу — замість двох третин складу, як було до того. Таким чином, ВРЮ отримує реальну можливість вирішувати долю суддів взагалі без участі представників судової влади, чого в нормальній державі бути не може. Але представники ВРЮ, коментуючи нововведення, скромно кажуть: це ж не розширення повноважень, а всього лише питання процедури. Звісно, це питання процедури. Процедури, котра називається гільйотинуванням неугодних. Тепер суддю можна звільнити в повній відповідності до закону, не тільки не давши йому висловитися, а й навіть за його відсутності, незалежно від причин.

Заслуговує на увагу і визначення терміну «порушення присяги», який міститься відтепер у законі. Окрім усього іншого, до нього віднесено навмисне зволікання з розглядом справи з порушенням встановленого законом строку. При нинішньому неймовірному перевантаженні судів справами вже тільки цього досить, аби звільнити будь-кого. Ще одна підстава: порушення морально-етичних принципів поведінки судді. Тут простір для творчості взагалі безмежний. А головне — де в нас ці моральні авторитети, бездоганні в усіх сенсах, які неупереджено зважуватимуть морально-етичні аспекти поведінки судді? Звісно, у Вищій раді юстиції — всі як один компетентні в таких питаннях громадяни.

Судячи з перших спроб звільнення суддів за порушення присяги, відкрито широкі можливості для покарання тих, хто нічого особливого, такого, чого його колеги направо-наліво не роблять, не скоїв, — але в якійсь важливій справі повівся неправильно. Такого суддю пошлють «на мило». Стосовно того, хто поводиться добре у відомому сенсі, хоч би що він там накоїв, жодної примусової «ліпосакції» не буде. Навпаки, залишать спокійно чекати, доки товаришеві, котрий обмовив його в ув’язненні, дадуть можливість пожувати найцікавіші сторінки власної кримінальної справи. Що, судячи з повідомлень інформагенцій, зробив І.Зварич, певно, плавно виходячи з голодування.

Та за що взагалі, крім убивства з обтяжуючими обставинами, можна карати будь-якого служителя Феміди, якщо на посаду судді Вищого адміністративного суду України сьогодні призначається громадянин із показником, гідним Книги рекордів Гіннесса: 76% скасованих рішень?! Такий результат трудової діяльності судді Київського апеляційного адміністративного суду Віктора Малиніна. Він цілий рік розглядав удвічі менше справ, ніж було середньомісячне навантаження його колег. І з цього половинного навантаження аж 24% рішень виніс правильно. Решта — брак. Результат: суддю — у вищий суд. Напевно, сподіваються, що це стане достатнім аргументом для поліпшення якості роботи. Ми теж дуже на це розраховуємо, тому що більше стимулів немає — йти на підвищення вже просто нікуди.

До Кодексу адміністративного судочинства внесено зміни, відповідно до яких акти, дії та бездіяльність ВРЮ оскаржуються виключно у Вищому адміністративному суді України. Його рішення є остаточним і оскарженню не підлягає. Що таке наш ВАСУ, добре відомо, але про всяк випадок там створили спеціальну палату для розгляду таких справ — щоб жодних проколів. Словом, можна було відразу ставити на рішеннях Вищої ради юстиції великий гарний штамп: «Оскарженню не підлягає».

А в принципі, коли вже пішли таким шляхом, простіше було б офіційно передати питання відправлення правосуддя Вищій раді юстиції. Вони охоплять усіх і вся, попри «обмежений контингент». Адже в Україні для відправлення правосуддя на місцях невдовзі взагалі будуть потрібні тільки дві людини: інкасатор і оператор комп’ютерного набору при телефоні.

Захід нам не допоможе

Хоч як би він старався. Бо нам ця допомога, як виявилося, зовсім не потрібна. Свого часу Україна взяла на себе зобов’язання відправляти законопроекти для вивчення Венеціанській комісії. Певних правових наслідків її висновки для нас не мають. Але мається на увазі, що держава до них прислухається. Тепер виявилося: воно нам не дуже й то потрібно. І справді, навіщо, якщо за евфемізмами, які містяться в попередніх висновках щодо закону про судоустрій, легко вгадується нерозуміння і легке роздратування закордонних експертів? Усі ці «насторожує», «викликає стурбованість» у перекладі з дипломатичної мови неполіткоректною означають: що ви там коїте? Тут і почалися непорозуміння.

Спочатку чи то прочитати правильно, чи то зрозуміти висновки експертів у нас ніяк не могли. Потім виявилося, що всі наші правки, зроблені з урахуванням попередніх рекомендацій європейських товаришів, кудись зникли, отже, експерти не те читали, тому не так зрозуміли. Потім із того, що вони нам направили, ми чомусь зробили висновок, що вони в повному захваті від нашого проекту. Виявилося, це не зовсім так чи навіть зовсім не так. Словом, тонкощі перекладу. Ну а в цілому — не важливо. Як писала АхмАтова, щоправда, не на адресу Венеціанської комісії: «от тебя и хула — похвала». На тому й порішили.

Пізніше, після заяв про те, що законопроект про судоустрій і статус суддів до Венеціанської комісії взагалі відправляти не треба (що озвучив керівник парламентської фракції ПР), з’явилася нова (міністра юстиції О.Лавриновича): законопроект відправлено на експертизу. Відповіді чекаємо буквально з дня на день. Хто насправді чекає, незрозуміло. Оскільки всім, хто цікавиться питанням, чудово відомо: Венеціанська комісія за тиждень і навіть за місяць таких висновків не «пече». Це ж не парламентський комітет із питань правосуддя.

Ну, правду кажучи, нашим реформаторам, буває, теж хочеться виглядати на людях пристойно. Бодай зрідка. Тому епізодично переймають щось із зарубіжного досвіду. У своєму стилі, звісно. От у висновках іноземних експертів неодноразово вказувалося, що такий орган, як ВРЮ, повинен складатися переважно із суддів. Але оскільки в Європі прокуратура часто відноситься до судової гілки влади (підкреслю — це в них, але не в нас!), вирішили даний фрагмент європейського досвіду запозичити — щоправда, з елементами шахрайства. Тепер прокурорів, які входять до складу ВРЮ, зараховують як представників судової гілки влади. І отримують начебто нормальний за європейськими мірками склад. Які питання?

Це стосується кожного

Громадянам, які байдуже спостерігають за тим, що роблять із судовою системою, часто здається, що їх це не стосується, а суддям — так і треба. Але подивімося, як позначиться реформа на кожному з нас. Що в результаті всіх цих реформаторських інтриг очікувати пересічному громадянину? Зрозуміло, нічого доброго. Навіть не кажемо про варіант, коли опонент має вихід на ВРЮ. У такому випадку до суду, зрозуміло, взагалі ходити не варто — здавайтеся відразу. Якщо таких прямих протипоказань немає, можна, звичайно, спробувати.

Що ж до нововведень, то вони є, але нічого не змінюють по суті — у кращий бік, зрозуміло. А що робити? Із владою ж не посперечаєшся. До речі, в законі так прямо й сказано. Відповідно до змін у Кодексі адміністративного судочинства «спецпалата» Вищого адміністративного суду України здійснюватиме розгляд позовів щодо рішень, дій та бездіяльності Верховної Ради і президента України. Її рішення буде остаточним — громадянину не надається права на апеляцію чи оскарження. Можливості забезпечення позову шляхом призупинення акта або заборони здійснювати певні дії — також немає. Який шанс у громадянина захистити свої права в суді? Він і до того був невеликий, а тепер узагалі близький до нуля. А з того, що не розголошується, — чітке завдання однієї з перших осіб президентської адміністрації: «Рішення президента не можуть бути призупинені або скасовані судом». Цього в закон не записали, але всі, кому треба, почули і зрозуміли правильно. І саме такі неписані норми формують нашу судову практику.

Тобто адміністративна юстиція похована як ідея в зародку. Спочатку передали судам загальної юрисдикції спори із соціальних питань, тепер обкусали все інше. І що залишилося в підсумку від адміністративної юстиції, яка мала зіграти, без перебільшення, видатну соціальну, історичну роль? Олександр Пасенюк в очікуванні чергових виборів?

Отже, «воювати» в суді з органами влади можна лише суто теоретично. Що ж до всього іншого, то перспектива приблизно така сама. Але ж зате ще не скрізь відібрали право на апеляцію і касацію, отже, можна бодай дістати задоволення від процесу.

Тому зі змін у процесі й розпочнемо. Істотно скорочується час, упродовж якого можна оскаржити судове рішення. Значно зменшуються терміни для звернення до адміністративного суду, терміни апеляційного та касаційного оскарження. Що ж стосується Господарського процесуального кодексу, то замість відведених для подачі позовної заяви про застосування запобіжних заходів десяти днів пропонується узаконити три дні. Відповідно до змін у Цивільному процесуальному кодексі особа, до якої застосовано заходи на забезпечення позову, може оскаржити це рішення впродовж п’яти, а не десяти днів, як раніше. Крім того, термін на касаційне оскарження скорочується, відповідно до змін у ЦПК, із двох місяців до 20 днів. А термін подачі заяви про перегляд рішень у зв’язку із нововиявленими обставинами — з трьох місяців до одного.

І хоча, безумовно, скорочувати час, за який реально розглядають справи, необхідно, чи можна робити це за рахунок рядового громадянина? А який сенс у драконівських санкціях стосовно суддів за несвоєчасне прийняття і розгляд справи, якщо суди завалені матеріалами? Судді з інших країн не ймуть віри, що в нашого судді на розгляді може бути така кількість справ на місяць. Що ж до рядового громадянина, то це «прискорення» відчутно знижує можливість судового захисту його прав. Черговий дамоклів меч, підвішений над суддею, швидше за все, призведе лише до того, що судді буде простіше дотримувати термінів, ніж установлювати істину — дотримання термінів набагато легше перевірити.

До речі, в Європі люблять термін «розумні строки». Вони вважають, що не можна всі справи підігнати під однакові часові обмеження, і часто пишуть у своїх законах, що справа має бути розглянута в розумні строки. І що вражає — не тільки пишуть, а ще й розуміють, що під цим мається на увазі, намагаючись розглядати справи саме в такі строки. Щоправда, в них і навантаження розумні. Але розумне — це ж не для нас. Крім усього іншого, звісно, нашим суддям волю дай — нічого доброго не вийде. Але це вже не питання процесу, а проблема добору кадрів. У будь-якому разі зазначений варіант наших реформаторів — не вихід. Прискорення строків розгляду справ можливе за оптимізації всієї судової системи, а ми поки що чимчикуємо в протилежному напрямку.

Стаття 38 Кодексу адміністративного судочинства в редакції проекту передбачає в усіх без винятку випадках виклик до суду відправленням повістки електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою. Сьогодні такий виклик до суду допускається у виняткових випадках, наприклад, при скорочених строках розгляду справи. У принципі, думка, звісно, правильна. Але кожен, хто стикався з вітчизняною судовою системою, чудово знає, які фокуси бувають навіть із повістками, які доставляються рекомендованим листом. Нескладно уявити, як шахраюватимуть, скажімо, окремі несвідомі помічники деяких несумлінних суддів із відправленням повістки телефонограмою, наприклад. Передчасно нам, через низьку свідомість, на це переходити.

Всупереч Конституції України, яка передбачає повне фіксування судового процесу технічними засобами, КАСУ вже передбачає винятки з цього правила. Воно й зрозуміло: сторінку з протоколу висмикнути легше, а на плівку нерідко багато «зайвого» пишеться.

Збираються узаконити право суду взагалі не проводити усних слухань під час апеляційного провадження, за винятком випадків, коли поспілкуватися в суді хочуть усі учасники процесу. Якщо одна сторона не згодна, відкритого розгляду справи не буде.

Кримінально-процесуальний кодекс надасть право ініціювати перегляд справи за нововиявленими обставинами виключно стороні обвинувачення. Ні засуджений, ні потерпілий такого права не матимуть. І це тільки початок.

Наші громадяни вже зіткнулися, зокрема, з проблемами визначення підсудності, дістаючи відмови розглянути справу і від адміністративного, і від господарського суду і т.д. Цілком зрозуміло, що «завдяки» нинішній реформі плутанина загрожує стати катастрофічною. Вже найближчим часом багато хто відчує на собі наслідки цих реформ. Але маховик уже запущено, і в найближчому майбутньому зупинити його й замінити чимось більш функціональним буде нікому.

Очевидно, наснажені далеко не однозначною діяльністю адміністративної і господарської судових вертикалей, реформатори породили ще одне спеціалізоване, цього разу двоголове диво — Вищий спеціалізований суд України у цивільних і кримінальних справах. Він функціонуватиме як суд касаційної інстанції поряд із Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України. Від Верховного суду України фактично залишаться тільки назва й вивіска. Він переглядатиме справи у випадках неоднакового застосування законодавства судами касаційної інстанції, якщо це призвело до винесення різних судових рішень у подібних правовідносинах. Але, по-перше, це дуже незначна кількість справ. А по-друге, ВСУ зможе це робити виключно в тому разі, якщо судді вищого спеціалізованого суду, які ухвалили рішення, вважатимуть за можливе допустити його перегляд Верховним судом. Тут уже, певна річ, великого навантаження на Верховний суд не передбачається. Чи можна уявити собі, що судді вищого спеціалізованого суду самі попросять колег із вищої інстанції перевірити себе? Зрозуміло, що громадянам, котрим «пощастило» отримати згадані різні рішення з аналогічних питань, в Україні апелювати більше нема до кого.

Якщо міркувати тверезо і називати речі своїми іменами, то такий підхід — це державне шкідництво! Бо де таке бачили, щоб держава з власної волі усувалася від використання найпотужнішого національного правового інструменту (Верховного суду) для вирішення правових конфліктів і «гнала» своїх громадян вирішувати ці конфлікти за межами країни — в Європейському суді?

Другим і останнім завданням Верховного суду буде розгляд справ, які повернулися в Україну після міжнародних судових інстанцій, наприклад, після Європейського суду з прав людини. І не важливо, що в Конституції сказано: Верховний суд України — вищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, тому він повинен забезпечувати однакове застосування норм як матеріального, так і процесуального права всіма судами загальної юрисдикції. А зовсім не однакове застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції, та ще й у такому вигляді, як описано вище.

Кількість суддів ВСУ зменшиться до двадцяти — по п’ять суддів від кожної спеціалізованої юрисдикції (цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної). Але ж, крім усього іншого, Верховний суд України, без перебільшення, є унікальною правовою школою, яка складалася десятки років і справляла визначальний вплив на вітчизняну юридичну практику. І хоч би хто що казав, його судді залишалися найменш залежними від будь-кого і більш компетентними порівняно з суддями інших судів. Тому «вбити» Верховний суд — означає кардинально змінити судову практику, правосуддя повністю, а з ними — увесь правопорядок у країні. Зрозуміло, що змінити не в кращий бік.

За що ж це так із Верховним судом, спитаєте ви? Та є за що, є. Про 2004 рік ми вже казали — таке не забувається. Потім іще це передбачене Конституцією право Верховного суду надавати висновок про наявність у діях президента складу злочину при ініціюванні питання про імпічмент. Хто захоче віддавати вирішення цього питання некерованому ззовні суду? Але й це ще не все. Є великий бізнес-інтерес. Скільки ВСУ скасував рішень тих-таки, наприклад, господарських судів? А з них, самі розумієте, яке «держмито» капає. От і накопичилося в серйозних людей, «вирішал» вищого рівня, роздратування, і для його джерела це, як правило, погано закінчується. Домовитися ж мирним шляхом, певне, не виходило. Як не виходило вирішувати багато питань, пов’язаних із кримінальною відповідальністю. Досить пригадати «справу Бакая» — Верховний суд двічі скасовував рішення нижчих судів, які визнавали безпідставність порушення кримінальних справ проти екс-глави ДУСі. Тобто по суті він констатував, що справи було порушено на законних підставах. Після цього, вкотре отримавши негативні для себе рішення судів першої та апеляційної інстанцій, прокуратура, проте, не оскаржила їх у Верховному суді, очевидно, знаючи напевне, що він їх знову скасує. А в нових політичних умовах це було б неправильно.

Віце-президент апеляційного суду зі Швейцарії, один з найавторитетніших європейських експертів з питань судочинства, висновок якого наводиться на цій же сторінці, стверджує, що йому здалося, ніби українські законодавці хочуть «нейтралізувати» функції і повноваження Верховного суду. Та панові Гассу зовсім не здалося, так воно і є. Крім того, за словами судді, йому не відомо про жодне подібне положення в якійсь із європейських юриспруденцій. Що ж, тепер знатиме, що є така, до речі, далеко не єдина, дивовижна новела нашого «безпрецедентного» права. Хоча пан Гасс — не єдиний експерт, котрий вивчає перші плоди нашої судової реформи з неабияким інтересом і вважає їх... дивовижними.

Комітет з виконання обов’язків та зобов’язань країнами — членами Ради Європи (Моніторинговий комітет)

Виконання обов’язків і зобов’язань Україною

(Витяг з інформаційного звіту співдоповідачів за результатами робочого візиту до Києва 1—4 червня 2010 року). Співдоповідачі: Рената ВОЛЬВЕНД і Маіліс РЕПС

…

15. Влада і правляча коаліція критикуються за небажання дотримуватися належної демократичної практики і діалогу з опозицією під час розробки та впровадження реформ, включаючи ті, що необхідні для виконання зобов’язань, які було взято при вступі до Ради Європи. Вважаємо за необхідне наголосити: для того щоб виконати всі зобов’язання, потрібні глибокі реформи, які за своєю природою мають базуватися на якомога ширшому політичному консенсусі, оскільки лише в такому разі будуть ефективними. У цьому зв’язку ми закликаємо владу та політичні сили, що представляють правлячу коаліцію, суворо дотримуватися парламентських процедур, як за буквою закону, так і за духом. Це може бути досягнуто за умови, що законодавчі пропозиції базуватимуться на діалозі та консультаціях і що всі політичні сили у повній мірі братимуть участь в обговоренні перед прийняттям законопроектів. На нашу думку, попри те що ці реформи мають упроваджуватися швидко, це не може робитися за рахунок якості реформ або недотримання процедури, за якою вони мають прийматися.

16. Ці ж положення стосуються і проведення консультацій із зовнішніми партнерами, у тому числі Радою Європи. Влада і раніше, і зараз — як офіційно, так і у неформальному спілкуванні — підтверджувала, що всі реформи проводитимуться у повній відповідності європейським стандартам і після тісних консультацій з органами Ради Європи, насамперед із Венеціанською комісією. Разом з тим низку законопроектів було прийнято без надіслання їх Венеціанській комісії для отримання висновку перед їх остаточним схваленням. Вважаємо, що висновки Венеціанської комісії є ключовими. Беручи до уваги те, що політичне середовище в Україні і далі залишається дуже поляризованим, такі висновки можуть запобігти будь-яким можливим питанням щодо відповідності цих законопроектів демократичним стандартам. З огляду на це, ми закликаємо владу і керівництво парламенту забезпечити, щоб такі висновки, як правило, були отримані перед остаточним схваленням законопроектів.

17. Яскравим прикладом окреслених вище питань, що відображає весь комплекс проблем, є поточна ситуація навколо прийняття законопроекту про судоустрій та статус суддів. Цей законопроект був схвалений комітетом Верховної Ради України з питань правосуддя у червні 2008 року. Після кількох раундів переговорів його було надіслано Венеціанській комісії для отримання висновку. Венеціанська комісія і Генеральна дирекція з прав людини та правових питань Ради Європи у березні 2010 року схвалили спільний висновок щодо цього законопроекту. У ньому пропонувалося внести до законопроекту низку дуже важливих змін. Попри це, законопроект був — дещо несподівано — оприлюднений 14 травня 2010 року і прийнятий у першому читанні, як повідомляється, без серйозного обговорення, Верховною Радою України 2 червня 2010 року. Цей законопроект, що є ключовою складовою законодавства, яке має бути приведено у відповідність до зобов’язань перед Радою Європи, як стало відомо, буде остаточно схвалений на початку липня цього року. Швидкість, з якою законопроект був представлений і схвалений, викликає багато запитань і сумнівів, особливо з огляду на те, що він містить низку потенційно «політизованих» положень. Так, ним пропонується змінити статус Верховного суду України і знизити його роль. Той факт, що голова Верховного суду вважається близьким до колишнього прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко, одразу дав підстави підозрювати, що в цьому є політичний підтекст. Крім того, законопроект засвідчує необхідність проведення конституційної реформи, оскільки більшість зауважень Венеціанської комісії можуть бути враховані лише шляхом внесення змін до Конституції України.

18. Під час нашого візиту, голова комітету Верховної Ради України з питань правосуддя С.Ківалов запевнив, що рекомендації Венеціанської комісії були повністю враховані в законопроекті, представленому його комітетом 14 травня цього року. Проте Венеціанська комісія поінформувала нас, що на час написання цього інформаційного звіту, жодного запиту стосовно надання висновку щодо законопроекту, який уже схвалений в першому читанні, вона не отримувала. С.Ківалов переконливо дав нам зрозуміти, що він вітатиме надання «свіжого» висновку Венеціанською комісією. Беручи до уваги важливість цього закону і необхідність забезпечити суспільну довіру до його положень, ми пропонуємо Моніторинговому комітетові направити цей законопроект як пріоритетний для отримання висновку Венеціанської комісії.

…

Висновки

29. Беручи до уваги важливість судової реформи, пропонуємо комітету отримати висновок Венеціанської комісії щодо законопроекту про судоустрій та статус суддів, схваленого Верховною Радою України 2 червня цього року, та щодо закону, яким внесено зміни до законодавства щодо статусу Вищої ради юстиції №2181.

Рада Європи

Європейський Союз

Спільна програма Європейської комісії та Ради Європи

«Прозорість та ефективність судової системи в Україні»

Страсбург, 1 липня 2010 р. DG-HL(2010)13 (Витяги)

ПОПЕРЕДНЯ ОЦІНКА

ЗАКОНОПРОЕКТУ «ПРО СУДОУСТРІЙ І СТАТУС СУДДІВ УКРАЇНИ»

Штефан ГАСС, віце-президент Апеляційного суду (Базель-Ландшафт, Швейцарія)

Застереження: Цей документ укладено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Точка зору, викладена в ньому, відображає лише думку автора і не є офіційною думкою Європейського Союзу. Вона за жодних обставин не може бути використана для офіційного тлумачення — у світлі зазначених правових інструментів — у провадженнях проти урядів держав-членів, статутних органів Європейського Союзу або проти будь-яких органів, створених відповідно до Європейської конвенції з прав людини.

1. Суди загальної юрисдикції

Стаття 17 законопроекту передбачає чотири інстанції. Вигадлива і складна судова система криє в собі ризик затягування судового процесу. А тим часом, коли траплялися заяви зі скаргою на те, що судовий процес не проводився в розумні строки у значенні статті 6 Європейської конвенції з прав людини, Європейський суд з прав людини завжди наголошував: держави зобов’язані «організовувати судові системи таким чином, щоб їхні суди відповідали всім її вимогам, включаючи зобов’язання розглядати справи в розумні строки». Тому згідно зі статтею 6 Європейської конвенції з прав людини структурні недоліки у правових системах, які спричинили затримки, не є виправданням. Навіть при перевантаженні Верховного суду вирішення проблеми довготривалого розгляду справи має полягати не в створенні додаткових рівнів судів, а у прискоренні процесу та підвищенні його ефективності. Для зміни складної структури судів потрібно внести зміни до Конституції (див. пункти 20—22 Спільного висновку Ради Європи. — Далі Спільний висновок).

Відповідно до статті 19 законопроекту суди загальної юрисдикції створюватиме та ліквідовуватиме президент України за поданням міністра юстиції України та пропозицією голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Підстави для створення та ліквідації судів закладено в статті 19, §3 законопроекту: зміни в судовій системі, встановлені цим законом; необхідність полегшити доступ до правосуддя; зміни адміністративного і територіального поділу.

Більше того, кількість суддів у судах визначатиме Міністерство юстиції за пропозицією Державної судової адміністрації України та на основі подання голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Запропоноване положення містить проблематичні елементи. Воно залишає питання створення та ліквідації судів на розсуд найвищого виконавчого органу, президента України. Це положення суперечить фундаментальному принципу Європейської конвенції з прав людини (суди повинні створюватися законом). Якщо президент очікуватиме від суду негативного рішення, він зможе навіть ліквідувати суд, щоб забезпечити розгляд справи іншими суддями. Так само сумнівно, чи не порушить компетенція Міністерства юстиції визначати кількість суддів принцип розподілу влади (див. пункти 17—19 Спільного висновку). Стаття 21.3 законопроекту передбачає, що територіальну юрисдикцію місцевих судів визначає президент України на час їх створення. Це також проблемне положення.

— Стаття 31 законопроекту встановлює: вищі спеціалізовані суди діятимуть як касаційні суди в цивільних і кримінальних, господарських і адміністративних справах (стаття 31.1). До вищих спеціалізованих судів належатиме Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ.

— Стаття 32.1 законопроекту: вищий спеціалізований суд проводить слухання в касаційних справах.

— Стаття 36.5 законопроекту: Міністерство юстиції братиме участь у роботі пленарних засідань.

Оскільки вищі спеціалізовані суди визначені як касаційні, вони відіграють роль, яка зазвичай належить Верховному суду. Тим більше що за новим законопроектом буде створено Вищий спеціалізований суд із цивільних і кримінальних справ. Виникає запитання: якою буде роль Верховного суду, якщо всіма касаціями займатимуться вищі спеціалізовані суди? Можна навіть засумніватися: чи не суперечить це положення Конституції України? Ще раз серйозно рекомендується триланкова судова система, де вищі спеціалізовані суди будуть об’єднані у Верховний суд. Незрозуміло, чому Міністерству юстиції слід брати участь у пленарних засіданнях вищих спеціалізованих судів та Верховного суду (див. пункти 20—23 Спільного висновку).

У Статті 38 законопроекту йдеться про організацію Верховного суду. Як зазначено вище — запитання: якими будуть його функції (зменшення суду до 20 суддів)? Здається, що законодавці хочуть «нейтралізувати» функції та повноваження цього суду. Наскільки відомо автору, не існує жодного подібного положення в будь-якій європейській юрисдикції, тому й виникає запитання: чи не підриває воно, принаймні опосередковано, конституційне положення про Верховний суд.

3. Зайняття посади професійного судді

Пункти 32—52 Спільного висновку все ще є чинними, а проте не враховані в новому законопроекті.

5. Дисциплінарна відповідальність

Знову ж таки можна навести пункти 53—59 Спільного висновку, які все ще є чинними.

6. Звільнення з посади

Можна навести пункти 60—70 Спільного висновку, які все ще є чинними.

7. Судове самоврядування

Пункти 71—99 Спільного висновку все ще мають бути враховані.

8. Державна судова адміністрація

У статті 142.2 зазначається: «Державна судова адміністрація України підпорядковується З’їзду суддів України». Це здається розумним рішенням: цей орган стає частиною судової системи (див. пункт 117 Спільного висновку).

9. Попередні висновки

Хоча законопроект містить багато суттєвих удосконалень, у плані відповідності європейським судовим стандартам є ще чимало положень, які не досягнули цих стандартів. Рекомендації 1—3, 5—7, 9—14 і 16, включені до Спільного висновку, враховані недостатньо. Запропонована нова система організації судів та відповідні повноваження — найбільш проблематичні питання, оскільки стосуються Верховного суду та вищих спеціалізованих судів. Верховний суд буде майже «знищений», це є унікальним положенням в європейському конституційному праві. Необхідно підкреслити, що у складі існуючої Вищої ради юстиції все ще не переважають судді.

www.coe.int/juctice