Світовий банк: в України є шанс стати локомотивом зростання в Східній Європі

Опублікований нинішнього тижня Меморандум про економічний розвиток — одне з основних аналітичних досліджень Світового банку (СБ) щодо перспектив зростання та розвитку на рівні країни — традиційно готується в країнах—членах банку раз на чотири-п’ять років. Останній такий звіт для України було опубліковано 2005-го. Нинішній звіт його автори назвали «Стратегічний вибір для прискорення та підтримки зростання в Україні».

Одна з головних тез доповіді каже, що рішення, які керівники Української держави приймуть сьогодні та впродовж наступних трьох років, можуть визначити майбутній розвиток країни. Це буде або сценарій швидкої модернізації, який перетворить Україну на економічний локомотив у Східній Європі, або сценарій хаотичних заходів, що супроводжуються низькими темпами зростання і періодичними глибокими кризами.

— У резюме дослідження стверджується, що Україна за певних умов може стати локомотивом зростання в Східній Європі. Ви це серйозно, у нас є для цього хороші шанси?

М.Райзер. — Так, звісно. Україна має чудові можливості, щоб виграти від наступної фази глобалізації, скориставшись своїми стратегічними перевагами: вигідним географічним положенням, багатими природними ресурсами та освіченою робочою силою. Поки що ці переваги використовуються далеко не повною мірою, і майже через два десятиліття після здобуття незалежності офіційна економіка ще не відновила навіть того рівня доходів, який був за радянських часів.

— Усі ці два десятиліття в Україні тільки й говорили про наші стратегічні переваги. А країна скочується на задвірки Європи. Звідки тут узятися лідерству?

М.Райзер. — Ця доповідь — дуже всебічне та фундаментальне дослідження. Ми провели комплексний аналіз, вивчили досвід і визначили всі основні чинники зростання української економіки за останнє десятиліття. Крім того, визначили ті головні виклики, які стоять перед країною на нинішньому етапі, і запропонували основні, на наш погляд, рекомендації.

І тут є дві новини: хороша і погана. Погана полягає в тому, що всі основні джерела зростання в докризовий період — сприятливі умови зовнішньої торгівлі (високі ціни на експортовану сировину та пільгові — на імпортовані енергоносії), надлишкова ліквідність світових фінансових ринків, яка забезпечувала величезний приплив капіталу, — на сьогоднішньому етапі вже в основному себе вичерпали.

Фінансова криза 1998—1999 років у Росії призвела до перегляду в Україні реального обмінного курсу, що дало дуже потужний поштовх розвиткові експорту. Позитивні зміни в умовах зовнішньої торгівлі виявилися безпрецедентними. У період між 2001-м і 2008 роком умови торгівлі поліпшилися в півтора разу (до того, як у 2009-му відбулося погіршення на 11%). Для порівняння, у розвинених країнах і країнах Центральної Європи зміни умов торгівлі були в середньому нульовими. Крім того, аж до 2009 року ціни на імпортований газ були вигідними (пільговими) для України. Прихована субсидія, пов’язана з імпортом природного газу за зниженою ціною, впродовж 2000—2008 років становила, за нашими підрахунками, у середньому 7,6% ВВП.

Пільгові ціни на газ залишилися в минулому. Економіка зростає, відновлюючись від спаду 2008—2009 років завдяки девальвації гривні та деякому відновлення світових сировинних ринків. Та це відновлення поки що нестійке.

Крім того, за всі ці роки накопичилося чимало проблем, які створюють очевидні загрози для майбутньої стабільності. Крім певної кількості слабких місць у фіскальному і банківському секторах, це й надмірна енергоємність, застаріла, зношена інфраструктура, й дуже слабке конкурентне середовище, старіння населення, погіршення кваліфікації робочої сили, низька технологічність промисловості та висока концентрація експорту й багато іншого.

Нинішня економічна криза, яка стала причиною падіння ВВП на 15% у 2009 році, та повільні темпи глобального відновлення доводять, що колишня модель зростання за нинішніх умов непридатна для подальшого розвитку. Без серйозних, часто важких і непопулярних фіскальних і структурних реформ Україні — якщо вона справді хоче розвиватися і залишатися конкурентоспроможною — вже не обійтися.

Однак хороша новина полягає в тому, що дуже мала кількість успішних реформ, які були реалізовані в попередні роки, відкривають величезний простір для поліпшень. Необхідні кроки досить зрозумілі та очевидні та в разі реалізації зможуть вивільнити вже згадуваний нами величезний, усе ще нереалізований потенціал, який має Україна.

— Ви досить давно працюєте в нашій країні. І перелік необхідних реформ зрозумілий і очевидний теж уже давно. Проте реформи не йдуть. Чому? Що заважає їхній реалізації?

П.Сааведра. — За період із 2000-го по 2008-й зростання економіки становило у середньому 7% на рік. За цей самий час Україна досягла очевидних успіхів у боротьбі з бідністю. Якщо ще в 2002-му частка населення, яке живе за межею бідності (5 дол. на день у перерахунку за паритетом купівельної спроможності), становила 47%, то до 2007 року вона скоротилася майже вчетверо — до 12,3%. Основним чинником зниження бідності було швидке зростання реальної заробітної плати, включаючи її значні щорічні підвищення в державному секторі. Зниженню рівня бідності допомагало й збільшення соціальних трансфертів, що спостерігалося з 2004 року. До речі, в результаті економічного спаду в 2009 році частка бідного населення зросла майже до 16%, що приблизно відповідає рівню 2006-го.

Коли зростання добробуту відбувається і без серйозних реформ, їхня необхідність зовсім не очевидна.

— Пригадую, ми обговорювали з вами результати дуже цікавого дослідження Світового банку — населення України в переважній масі не хотіло реформ. Ви вважаєте, нині вони справді неминучі, бо в країни вже немає іншого виходу?

П.Сааведра. — Альтернатива існує завжди. Запитання в тім — яка? Без реформ країна залишатиметься в кращому разі на рівні невеличкого відновлювального зростання — 3—4%. Водночас є можливість для зростання в 8%. Цей розрив можна подолати тільки із допомогою структурних змін.

Окрім того, без реформ зростання економіки залишатиметься дуже нестабільним. Економіка стикатиметься із загрозами частого повторення кризових явищ слідом за дуже хиткою динамікою світових сировинних і фінансових ринків.

Країна не розвалиться, але їй потрібен інший тип зростання, інша його якість. А якщо й надалі все залишиться так, як зараз, то через кілька років знову вибухне криза, знову обвалиться ВВП, країна відкотитися на три-чотири роки назад. За наявності ж реформ до наступної кризи Україна буде готова. Як, наприклад, у Польщі, де завдяки здійсненим реформам ступінь опірності до катаклізмів виявився значно вищим.

До речі, було б несправедливим стверджувати, що реформ в Україні за цей період узагалі не було. Здійснені після девальвації гривні 1998—1999 років стабілізаційні заходи у сфері державних фінансів і фіскальна дисципліна, якої Україна дотримувалася по 2003 рік включно, відхід від бартерних операцій і приватизація збиткових держпідприємств, серед іншого, забезпечили чудову базу для зростання на початку цього десятиріччя. Та сьогодні, як уже зазначалося, її вже практично повністю вичерпано.

Аж до 2006 року значні надлишкові виробничі потужності, що з’явилися внаслідок спаду 1990-х, допомагали як приватним, так і державним підприємствам без значних інвестицій збільшувати виробництво. Але модернізації виробництва при цьому не відбулося. Воно в переважній масі залишається надзвичайно енергоємним і низькотехнологічним, а український експорт — переважно сировинним і дуже слабко диверсифікованим.

Наведу лише один, простий і зрозумілий, приклад. Перед кризою на металургійний сектор в Україні припадало близько 10% обсягу виробництва і близько 40% експорту. Його динаміка, практично повністю корелюючись із динамікою світових сировинних цін, фактично визначає і стан усієї української економіки. У результаті економічної кризи наприкінці 2008 року світові ціни на сталь знизилися більш як на 40%, і в Україні це негайно відчули.

Використання виробничих потужностей у цьому секторі 2007 року сягало близько 100%, збільшившись із приблизно 66% у 2001-му. За оцінками, до кінця 2010 року воно становитиме близько 90% — запас мінімальний.

Окрім того, за енергоємністю виробництва Україна «випереджає», наприклад, Німеччину в 3,6 разу. І хоча енергоефективність останнім часом дещо зросла, вона все ще залишається на тому ж рівні, що в Польщі на початку 1990-х. Близько 41% усієї сталі в Україні все ще виробляється з використанням мартенівських печей, які вже замінено практично в усьому світі. Технологія доменних або електричних дугових печей знизила б споживання енергії більш як учетверо.

— Таких прикладів, напевно, можна навести дуже багато…

М.Райзер. — Вони є практично в усіх ключових сферах. Наше дослідження показує, як високі темпи зростання в докризові роки маскували такі вади економіки, як структурні фіскальні дефіцити і поганий інвестиційний клімат, а також слабкі нагляд і управління ризиками в банківському секторі, що мало не спричинили руйнацію всієї фінансової системи.

Проблеми у всіх цих сферах наразі нікуди не зникли. Наприклад, попри високі ставки прямих податків, необхідні капіталовкладення в державну інфраструктуру фактично ігноруються, що робить існуючу модель неприйнятною. Зростаючі потреби серйозно зношеної державної інфраструктури становлять близько 100 млрд. дол. на період до 2015 року. Сьогоднішній рівень державних витрат на ці потреби, що становить усього близько 2% ВВП, має бути збільшений як мінімум утричі.

Наш звіт показує, як тісно пов’язані між собою поганий інвестиційний клімат, низький рівень конкуренції, дефіцит інновацій і повільна структурна трансформація. Ці чинники консервують залежність України від експорту обмеженої групи товарів, що робить країну надто вразливою до зовнішніх шоків.

— Цю купу проблем якось можна розгребти?

П.Сааведра. — Перелік реформ, які необхідні Україні, величезний: від 30 до 50 сфер потребують якісних і радикальних структурних перетворень. Та оскільки реалізувати їх усі одночасно практично нереально, ми пропонуємо зосередитися на трьох ключових короткострокових і середньострокових пріоритетах.

На наш погляд, ключові завдання для української влади на найближчий період мають полягати у фіскальній стабілізації, спрощенні процедур із відкриття та виходу з бізнесу (регуляторна сфера), а також реабілітації банківського сектора.

У короткостроковій перспективі саме відновлення банківського сектора і посилення його регулювання, нагляду і підвищення прозорості відіграватимуть ключову роль у залученні ресурсів для підтримки реального сектора економіки.

Надалі, у середньостроковій перспективі, ми рекомендуємо зробити ключові акценти на поглибленні фіскальної реформи та поліпшенні інвестиційного клімату, які доповнювалися б реформою управління в державному секторі.

Причому дуже важливо, щоб усі ці перетворення здійснювалися в комплексі, оскільки їхня дієвість залежить від одночасного просування в усіх напрямах.

Без якісного реформування бюджетної сфери неможливо досягти макроекономічної стабільності і стійкого відновлення, а інвестори й надалі будуть побоюватися пов’язаних із Україною ризиків. Якщо в країні немає приватних інвестицій, у ній навряд чи можливе повноцінне економічне відродження, загострюються бюджетні проблеми, а банкам складно знаходити можливості для кредитування реального сектора.

У свою чергу, без стабільного і належним чином капіталізованого банківського сектора і відновлення довіри вкладників банки не матимуть ресурсів і можливостей для підтримки приватного підприємництва.

А якщо не вжити рішучих заходів із подолання чиновницької тяганини і корупції, реформи ризикують залишитися тільки на папері.

— Усі ваші пропозиції справді ризикують опинитися в довгій шухляді або ж залишитися тільки на папері. Згадаймо хоча б уже взяті на озброєння українською владою рекомендації міжнародних фінансових організацій щодо збільшення пенсійного віку для жінок або підвищення тарифів на газ. Навколо цього рішення — неймовірна кількість спекуляцій, але ж будуть потрібні і нові непопулярні заходи...

М.Райзер. — А яку можна запропонувати альтернативу, якщо пенсійні видатки сягнули в Україні майже 18% ВВП — одного з найвищих показників у світі? Для України характерне швидке старіння населення: уже сьогодні кількість осіб пенсійного віку в країні досягла 14 млн. чоловік, а до 2014-го на кожного платника пенсійних внесків припадатиме по одному пенсіонеру. Яка пенсійна система витримає таке колосальне навантаження?

А без підвищення тарифів неможливе ні балансування держфінансів, ні відновлення інвестицій в енергетичний сектор і ЖКГ. Інша річ, що ці кроки потрібно доповнювати іншими вольовими політичними рішеннями в цих сферах, щоб реформи стали комплексними, і за них заплатило не тільки населення.

Реформи в Україні можуть бути не тільки успішними, а й популярними. Для цього є дві ключові умови. По-перше, потрібна правильна та ефективна комунікація з населенням, системна і планомірна роз’яснювальна робота — що, чому і для чого ви робитимете?

Людям необхідно показати, що завдяки реформам з’являться нові можливості для підприємництва і, відповідно, створюватимуться нові робочі місця, поліпшиться збирання податків, якість комунального, медичного обслуговування, освіти.

По-друге, необхідний баланс. Треба показати і переконати суспільство, що не тільки звичайні громадяни заплатять за все, а й багаті і впливові політики та бізнесмени. Тому ми й говоримо: закрийте податкові діри, скасуйте пільгові податкові угоди, які дозволяють величезним сумам без податку йти за кордон, дерегулюйте бізнес, дайте можливість малим і середнім підприємствам з’являтися і розвиватися, створювати нові робочі місця.

Якщо треба піти на певні жертви фіскальній системі, то такі заходи слід збалансувати створенням регуляторного середовища, при якому буде більше можливостей для створення робочих місць, кращої оплати праці в приватному секторі. Уряд також має пропонувати громадянам послуги кращої якості.

Крім цього, треба створити справедливу, прозору та ефективну систему регулювання, за якої люди стали б довіряти державі, а участь держави в економіці, яка є в Україні надмірною, знижувалася б. Громадяни повинні розуміти, що роль держави полягає в тому, щоб забезпечувати дотримання правил, які є єдиними для всіх. Не мають бути правила різними для тих, хто їх повинен виконувати, і для тих, хто їх пише.

— Оце так ви замахнулися!

М.Райзер. — Так, це складно. Один наочний приклад — дерегуляція. Ви, по суті, пропонуєте державі, щоб вона зменшила свій обсяг, свою участь в економіці. Але бюрократи добровільно, самі за себе такого рішення ніколи не приймуть. Навпаки, усіляко, всіма силами і засобами опиратимуться. Тому для цього необхідна політична воля. Треба, щоб політики прийняли рішення про те, що потрібно менше бюрократів.

Крім того, на мою думку, одним із ключових чинників, що стримували реформи в Україні, стала відсутність реальної перспективи членства в ЄС, на відміну від її сусідів — нових членів Євросоюзу. Адже для реформ, що завжди передбачають серйозні зусилля і жертви, завжди дуже важлива якась стратегічна мета, до якої треба йти.

В Україні цього не було. Навпаки, політичний курс і пріоритети змінювалися від виборів до виборів, виходячи з умов сьогохвилинної, мінливої політичної кон’юнктури, що диктували в більшості випадків соціальний популізм за відсутності чіткого бачення довгострокової стратегічної перспективи. Проте ми не вважаємо, що в Україні реформи неможливі.

— Чи справді ви всерйоз розраховуєте на те, що ваші рекомендації цього разу сприймуть?

П.Сааведра. — На мій погляд, ми закінчили підготовку нинішнього меморандуму в дуже вдалий час. Як уже було сказано, у разі правильної та комплексної реалізації реформи можуть бути популярними. З їхньою допомогою можна через два-три роки одержати найпотужнішу електоральну підтримку. Якщо обрати таку стратегію, це буде вигідно і політикам — в очах виборців вони будуть успішними. Потенційна вигода від реформ величезна. Політикам просто треба зважитися їх робити.

У звіті ми також говоримо про те, що реформи потребують якісно нового, стратегічного бачення. Тому що короткострокова політика на місяць-два або до наступних виборів дає дуже маленьку надію. Треба, щоб у країні були державники, котрі розуміли б, що існує велика кількість дуже важливих заходів, які виходять за межі парламентських, президентських виборів і строку перебування на посаді прем’єр-міністра. І що йдеться не про поточний політичний рейтинг і відсотки електоральної підтримки на найближчих виборах, а про спадок, який політики залишать своїй країні.