Морквина перед носом, або Українські лікарі в Лівії - Персоналії - dt.ua

Морквина перед носом, або Українські лікарі в Лівії

16 серпня, 17:21 Роздрукувати Випуск №30, 17 серпня-23 серпня

Уже понад вісім років триває в Лівії громадянська війна. 

Після повалення режиму Каддафі у 2011-му   склеїти розбиту лівійську мозаїку так і не вдалося. 

Країна поділена між племенами та кланами, які ведуть боротьбу за владу і контроль над ресурсами. Конфлікт то трохи вщухає, то спалахує з новою силою. Останнє таке загострення почалося у квітні нинішнього  року.

Весь цей час у Лівії продовжують працювати українські медики. Хтось із них усе ще сподівається, що ось-ось стане краще, і війна закінчиться. Багатьом не вдається без величезних втрат перевести на батьківщину зароблену за роки чималу суму грошей. Але є й чимало "новобранців", які спокушаються на обіцянки високих зарплат і добрих  умов роботи та проживання. 

Надзвичайний і Повноважний посол України в Лівії, Республіці Чад та Туніській Республіці Микола Нагорний закликає українських медиків добре обміркувати  всі обставини, перш ніж наважитися на поїздку до країни, в якій іде війна: "Не все те золото, що блищить. Особливо якщо ви його навіть не бачили, а просто чули".

За часів Каддафі в усій Лівії працювало від двох до трьох тисяч українських медиків, як лікарів, так і медичного персоналу. На початку війни українці поділилися на тих, хто підтримував революцію й революціонерів, і тих, хто був проти. Випадки траплялися різні. Один український медик загинув, ще одна лікарка отримала поранення під час штурму Сірта. Частина українців повернулася додому. Частина ж, незважаючи на неодноразові заклики МЗС України залишити країну, в якій іде  війна, продовжувала працювати. Зараз у Лівії – до тисячі українських медиків. Працюють вони в різних містах – і там, де відносно спокійно, і в найгарячіших точках. 

Свого часу в Лівії залишалися ті, хто працював тут понад 10 років  і пам'ятав "золоті часи", коли зарплатня лікаря становила в середньому 2—2,5 тис. дол. Тепер  усе змінилося. І навіть "ветерани", в яких на банківських рахунках лежать понад 100 тис. дол., намагаються виїхати. Але повернутися додому із заробленими за роки праці грішми не так просто. Процес їх відправлення за межі Лівії перетворюється на багатомісячне катування. 

А проте  набір "новобранців" посередницькими фірмами (окремі з них, певно, навіть не мають ліцензії) триває. В українських медиках лівійці зацікавлені. Людям обіцяють  золоті  гори. В Україні підписуються контракти – так звані попередні чи принципові, згідно з якими українські медики приїжджають з випробним терміном, після чого, якщо вони підходять, їх залишають. У контракті начебто все правильно. Зарплата становить, наприклад, 4 тис. динарів. Якщо поділити на 1,3 (офіційний курс), виходить 3 тис.  дол. Насправді ж лікар може отримати лише 900 дол., і гарантії, що їх віддадуть, нема. Можуть просто забрати, чи не віддасть банк.

До того ж  якщо раніше за один долар давали 1,3 лівійського динара, то тепер  – як пощастить. У березні 2019 р. Центральний банк Лівії видав наказ,  що переказати  за межі країни іноземець може за офіційним курсом лише 50% зарплати, отриманої в період із 1 січня 2016-го по 31 серпня 2018-го (і то  тільки прописаної в контракті з державними закладами, на приватні це не поширюється). Решту, незалежно від того, скільки людина працювала в Лівії  і скільки грошей в неї накопичилося на рахунку, лівійські банки "пропонують" відправляти додому за курсом  чорного ринку. З 1 серпня 2018 р. офіційно впроваджено  податок на купівлю валюти в розмірі майже 200%, тобто  замість 1,3 динара  держава продає  долар по 3,9. Таким чином половина заробленого зменшується, мінімум, утричі, порівняно з очікуваним. 

Медикам обіцяють добрі  умови на березі моря. Але, приїхавши, вони розуміють, що в одній частині міста йдуть бої, і часом, аби доїхати до моря, що за  500 м, треба їхати 20 км через блокпости.

Певною мірою  деградувало за час війни й лівійське суспільство. Раніше лівійці, дуже дружелюбний і неконфліктний народ, завжди готові були простягти руку допомоги. Тепер же нагромаджений  негатив часто породжує агресію, що виливається в насилля та бандитизм. 

За ці роки українські лікарі були й під ІДІЛ. Бувало кілька випадків викрадення: когось вивозили заради викупу, в когось забирали паспорти "бригадні пацани", і людина залишалася безправною в країні, не могла навіть виїхати. Втекти нікуди. Посольство України у 2015 році було евакуйоване  і тепер певною мірою формальне, – посол один на Лівію, Туніс і Чад. Співробітників у штаті лівійського посольства – тільки посол. Після того, як українські медики відпрацьовували  за фахом  кілька місяців на озброєні формування, їх відпускали.

Однак нові медики продовжують їхати. І хоча на форумі "Лікарі України в Лівії", який ведеться досить регулярно, бувальці діляться своїм досвідом, охочі заробити  їм не вірять, вважаючи, що вони просто намагаються уникнути конкуренції. 

Лікарі, які продовжують працювати в Лівії, не хочуть "світитися" ані своїми фото, ані іменами. Ті, кому допомогли повернутися, теж не особливо квапляться  ділитися досвідом, бажаючи забути його  як страшний сон. 

А проте  один із лікарів, котрий  пропрацював у Лівії загалом  22 роки й досі там працює, погодився поспілкуватися з DT.UA.

"Колись у Києві була приватна організація (чесно кажучи, вже не пам'ятаю її назви), яка з 1993 року почала набирати лікарів для роботи в Лівії, — розповідає Василь. — Група лікарів  уклала з ними контракт вартістю одна зарплатня на роботу в державних госпіталях Лівії. Організація зробила всі документи  й офіційно привезла нас у Тріполі. 

Спочатку це була зовсім інша країна – рай на землі. Нас зустріли, поселили в розкішному готелі, де ми жили місяць. Після розподілення я потрапив у центральний госпіталь країни. І тоді, і тепер  працюю як анестезіолог-реаніматолог. Умови були вельми пристойними, в тому числі житло. Деякі лікарі казали: "Ми ніколи не жили в таких апартаментах, як тут". Правда, й роботи вистачало. Відсотків 40 людей із тієї першої групи були кандидатами й докторами медичних наук. Усі – не нижче ніж з першою категорією. Зарплата на ті часи була не бозна-яка висока – 500—600 доларів на місяць. Але на батьківщині наша зарплатня становила 18 доларів, та й ту давали нерегулярно. Тож контраст був значний. 

З часом зарплата лікарів зростала й у 2005—2007-му роках становила близько 3,5 тисячі долара,   залежно  від стажу та регалій. Виплачували її в динарах, які можна було обміняти прямо  в банку за курсом 1,3, а на чорному ринку — на копійку дорожче. Здійснити обмін  було так просто, що ніхто не робив трансфери додому, – не було потреби.  

Коли в Лівії почалася революція, спочатку ніхто не повірив, що так може бути. І насамперед — адміністрації більшості госпіталів. Лікарям казали: "Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Пересидите тут, а коли все скінчиться, отримаєте бонуси. Два місяці йде війна, – ось вам подвійна зарплата". Але тут трапилося те, що трапилося. Здали Тріполі, вбили Каддафі, і все покотилося згори. 

До війни зі мною тут жила  сім'я. Всім було добре. Діти вчилися в чудовому  англійському коледжі. Була тут і російська школа. Коли почалася війна, сім'я одразу виїхала. Я ж намагаюся завершити тут справи. Ситуація розвивається по синусоїді. Зараз знову спалах, стріляють. 

Чому лікарі залишалися? В кожного — своя ситуація. Хтось заробляв гроші на навчання. Хтось ніяк не добудує будинок. Усі сподіваються, що найстрашніше вже позаду, та й я не лізу куди не слід. Це такий психологічний феномен. Якщо перший порив виїхати ти перетерпів, потім здається, що вже не так і страшно. Ти знаєш, як поводитись у тій чи інший ситуації, і впевнений, що з тобою лихого ніколи не станеться.

Певний  час лівійці ще трималися  на плаву за рахунок інерції. Всі фінансові справи якось залагоджувалися. Ще працювали Moneygram, Western Union. Курс долара був стабільний.   Однак із 2013 року ситуація стала стрімко погіршуватись – і з  можливостями відправки грошей, і з  курсом долара. А на початку 2015-го   всі наявні види трансферів за нормальним курсом зникли. Долар уже коштував три динари, і курс підвищувався. Всі сподівалися, що ось-ось щось трапиться, і їм повернуть якісь гроші. Але нічого не траплялося. Ситуація лише погіршувалася.

Проте  роботи менше не ставало. І вона набула зовсім іншого характеру. Тепер дедалі більше з'являлося пацієнтів із травмами, причому абсолютно ненормальними. Наприклад, щодня надходили люди з простреленими ногами. Їх зупиняли в різних містах, забирали машини, телефони, гроші і т.д., прострілювали ноги, щоб вони нічого не могли зробити, і їхали.

Таке стало  траплятися і з нашими лікарями, які працювали в різних містах. Колеги почали від'їжджати. Тоді це ще вдавалося, – можна було якось забрати гроші. Потім усі можливості обрубали. 

Розумієте, люди приїхали в Лівію заробляти. Багато хто, в тому числі і я, працювали ще й у приватних клініках в різних містах, тому ми дозволяли собі не знімати гроші з рахунків. Там нагромаджувалися  досить  великі суми – по 200—300 тисяч динарів. Однак можливості обміняти їх за офіційним курсом нас позбавили. А на чорному ринку долар уже коштував 10 динарів. 

У 2016 році, у зв'язку з масовим від'їздом лікарів, Центральний банк Лівії спільно з МОЗ видав наказ про те, що медикам, які завершують контракти, вся сума, що знаходиться   на банківському рахунку в банку, може бути трансферована, тобто відправлена у вказаний ними банк, за офіційним державним  курсом. Почалася епопея з оформлення документів. Я написав заяву  на завершення контракту  і займаюся цим досі. Це – як морквина на мотузці перед носом віслюка. Ось ти вже, здається, наблизився до завершення. І тут Центральний банк видає новий наказ – потрібна ще одна комісія. 

На сьогодні перспективи такі: 50 відсотків зароблених грошей трансферуються, решта видається в динарах. 

Щодо безпеки — то небезпечно тут для всіх: і для лівійців, і для українських медиків. Неодноразово до операційної вривалися озброєні люди й добивали поранених, яких ми оперували. У мене було таке, що висмикували інтубаційну трубку. Казали: "Не торкайся. Нехай здохне". В мого приятеля пацієнту вистрелили в голову прямо на операційному столі наприкінці операції. 

Зараз у Тріполі таке вже не трапляється. Ситуація порівняно стабілізувалася. Але на дорогах може бути що завгодно. Коли  навіть колону посольства України зупинили на кордоні з Тунісом і забрали одну з машин з усіма паперами, які там були, то що казати про простих смертних… 

Лікарі, які зараз приїжджають працювати в Лівію, з якими я спілкувався, – з окупованих територій Донецької та Луганської областей. Тут вони почуваються навіть краще, ніж удома. Вони самі кажуть, що їм ніколи так добре не жилося. Принаймні заробляти можуть непогано, маючи  хорошу кваліфікацію. Приватні госпіталі ростуть  як гриби після дощу. Лікарі, котрі  там працюють, отримують по 30—50 тисяч динарів на місяць. 

А "на підвалі" у східних регіонах, можливо, можна опинитися швидше, ніж тут. Тому лікарі звідти   працюватимуть тут  доти, доки ситуація вдома не поліпшиться". 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво