Носов. Чарівник квіткової країни - Персоналії - dt.ua

Носов. Чарівник квіткової країни

26 липня, 16:36 Роздрукувати Випуск №29, 27 липня-16 серпня

Останні два роки свого життя популярний дитячий письменник Микола Носов практично не виходив з дому.

Николай_Носов

Він хворів: лікарі лікували шлунок, а боліло серце. Напередодні смерти двоюрідний брат з онуком пішов на риболовлю. Наловили карасів, зварили юшку й привезли дідові. Обідали всією родиною. Микола Миколайович поїв з апетитом, здавалося, пішло на поправку. А за два дні на дачу, яку в Підмосков'ї на літо винаймала сім'я, приїхала сестра другої дружини Тамара Федорівна і повідомила: "Дідусь помер: уночі, уві сні. Кажуть, від розриву серця".

Це сталося 26 липня 1976 року в Москві. Поховали літератора на Кунцевському цвинтарі. На могилі стоять два пам'ятники — скромна стела з портретом письменника і гранітний Незнайко… Чекає?

Існує літературна байка: мовляв, перший президент РФ Борис Єльцин під час першої інавгурації читав клятву на єдиній знайденій у поспіху товстій книжці, що була в шухляді столу в когось із помічників. Оскільки конституція щойно осуверененої Росії все ще переписувалася і перебувала на доопрацюванні в черговій редакції, взяли те, що трапилося під руки. 

Не знаю, плакати чи сміятися українцям, але тією "товстою книжкою" за фатальною випадковістю виявилася "Незнайко на Місяці". Отак і з'явилася Країна, що звалилася з Місяця.

Наприклад, радянський космонавт №11, перша людина, яка вийшла у відкритий космос, Олексій Леонов шкодував, що до польоту не прочитав книжки "Незнайко на Місяці", де було застереження від небезпечного недогляду. Вийшовши в березні 1965-го у відкритий космос з кінокамерою, він забув залишити в кораблі "Восход-2"… кришку від об'єктива. Знята на орбіті вона не відлетіла, а почала обертатися навколо космонавта і корабля, заплутуючи з'єднувальні шланги.

Носов. Чарівник квіткової країни
Алексей_Леонов

Знаменитий прозаїк, драматург, кіносценарист Микола Носов був нашим земляком. Він народився 10 (23) листопада 1908 року в Києві, ставши в батьків другим сином — після старшого Петра. Згодом у сім'ї артиста естради народилися донька Лариса (Лялька) і син Борис (Бобка). Дитинство Миколки пролетіло в невеликому українському містечку Ірпінь, яке раніше було за 40 км від Києва, а тепер — за 10. Жила сім'я на Першій лінії. 

Назва вулиці не випадкова: адже містечко стихійно виросло навколо селища залізничників, які будували в 1900—1902 рр. гілку Південно-Західної залізниці — лінію Київ—Ковель. Заможні кияни купували тут дачі, оскільки 1900 року польський поміщик Северин Сагатовський порізав свої землі на великі наділи — по 3—5 га, просіками позначив майбутні вулиці, називаючи їх по порядку: Перша лінія, Друга лінія і т.д. Ділянками він успішно торгував під забудову, тим паче що в нього неподалік села Яблунька був власний цегельний завод, який випускав за кращих часів 1,5 млн цеглин на рік. 

Одним з перших в Ірпені, серед соснового бору, на Першій лінії (нині вул. Стельмаха), 12 облаштувалася сім'я Носових — співак Микола Носов зі співучою дружиною Варварою, милою домогосподаркою і рукодільницею, яка після інституту шляхетних дівиць зналася й на педагогіці. Як Миколка в дитинстві любив маму! Без неї він не мислив свого існування. І коли одного разу Варвара Петрівна кудись ненадовго поїхала, життя для дитини втратило сенс: у сльозах син так і заснув у дворі, поклавши голівку на дірявий емальований тазик.

У справжній любові й теплі пам'ять письменника закарбувала біленький будиночок із двосхилим зеленим дахом: три кімнати й веранда. Перед будинком — колодязь, а трохи віддалік — клумби з красолею, маргаритками, резедою; за клумбами — галявина з польовими і луговими квітами, а далі — молодий березово-вільховий підлісок, де навесні духмяніють величезні рожеві фіялки та сумні конвалії. 

Батьківська садиба ввижалася Миколці квітковим царством, куди в дитячій уяві вночі приходили гномики, такі, знаєте, маленькі чоловічки зростом із палець. Пізніше саме з Ірпеня було списане затишне Квіткове місто в знаменитих дитячих книжках "Пригоди Незнайка і його товаришів", а також "Незнайко в Сонячному місті".

Зі старшим на півтора року братом Петром були вони не романтиками, а справжніми шибайголовами: то в болоті новенькі сандалі промочать, а потім у духовці засмажать, то на ножній швейній машинці будинком гасають, то з сусідського даху стрибають у діжку з водою.

Маленький допитливий Кока любив ходити з мамою на виступи батька. До революції в Києві був такий колоритний квартет "Сибирские бродяги", де всі четверо учасників перевдягалися в старий одяг, покритий латками, взувалися в селянські постоли, зображуючи арештантів, які втекли з каторги й пробиралися крізь сибірську тайгу на батьківщину. Виконували вони відповідний репертуарчик: "Глухой, неведомой тайгою, Сибирской дальней стороной Бежал бродяга с Сахалина Звериной узкою тропой", "Дубинушку", інший дореволюційний шансон, як значилося на афіші — "Песни тюрьмы и воли".

Батьки вважали, що Колюха, як сина називав батько, теж стане актором. Але вже в шкільні роки хлопчик мріяв про музику, йому навіть скрипку купили. Тільки незабаром підліток зметикував, що навчатися важко, і скрипка втекла в прикомірок. 

В Ірпені гімназії не було, а перша школа відкрилася тільки 1908 року. Тому перші уроки Петрик і Миколка Носови брали приватно, у місцевої вчительки Павли Аполлінаріївни. Гувернантка допомогла їм успішно витримати вступні іспити в підготовчий клас київської приватної гімназії М.Стельмашенка в Рильському провулку, 10. 

Щоб сини навчалися в Місті на семи пагорбах, 1914 року милий затишний будиночок під зеленим дахом в Ірпені батько продав, і сім'я переїхала до Києва, де на Глибочицькій вулиці оселилася у винайнятій квартирі в одноповерховому непоказному будинку. Здавалося, попереду лежало ціле життя. 

Хоча першими самостійно прочитаними книжками Миколи Носова, подарованими племінникові дядьком Володею, стали "Диво-казки" і "Чарівні казки", казки в Києві швидко закінчилися. Довелося негайно дорослішати — починалася Українська революція 1917—1920 років: голод, холод, епідемії, пітьма, чехарда із владою. Уся родина Носових перехворіла на тиф, але, на щастя, ніхто не помер. Коли Миколка видужав (а хворів він довше за інших, потім навіть ходити заново вчився), мама Варвара Петрівна плакала від радости. 

Дитячі мрії більшовики загнали в серцеві глибини. Микола Носов більше не мріяв, що житиме в чарівному п'ятиповерховому особняку з балконами, вигадливою ліпниною, прекрасними скульптурами янголів і демонів над вхідними дверима в під'їзд. Алегорії закінчилися… На Глибочицькій сім'я животіла в непоказній, напівтемній і тісній квартирці в сірому будинку з дерев'яним ґанком на три сходинки. На щастя, незабаром вони перебралися на Шулявку — на вулицю Борщагівську, 70 (будинок не зберігся). Хоча більшу частину меблів, привезену з Ірпеня, довелося продати. 

Гімназистові зелена київська околиця Шулявка, де були колодязь і будинок із садом, нагадувала казковий Ірпінь. Улітку тут цвіла черемха, а взимку дерева розфарбовували снігурі. На той час Микола захоплювався всім на світі: театром, шахами, музикою (навчився грати на мандоліні), фотографією, а ще — електротехнікою і радіоаматорством. Настав час самоосвіти. Після 1917 року приватну гімназію нова влада перетворила на школу-семирічку, яку брати й закінчили. 

Щоб допомагати батькові, Микола Носов пішов працювати. Землекоп, торговець вугіллям, косар, возій колод на лісозаготівлях, продавець газет у дядьковій крамниці на букіністичних розвалах Євбазу, він багато про що довідувався з перших рук. Але юнака незмінно вабила література.

У старших класах Микола з однокласником Люсиком (Леонардом) Боровським на горищі його будинку на вулиці Лютеранській обладнали хімічну лабораторію, де друзі ставили різні досліди. 

Найбільшою мрією майбутнього письменника став… хімічний факультет Київського політехнічного інституту. Щоправда, втрутилися обставини. Оскільки абітурієнт не закінчив профшколи, яку Радянська влада прирівняла до середньої освіти, до заповітної мрії довелося йти звивистим шляхом. Для початку Микола Носов змінив клас міщан на… робітничий клас, улаштувавшись сезонним чорноробом до Ірпінської цементної артілі Братуся. Потім короткий період НЕПу юнак працював сміттярем (так називали тачковоза, який вивозив шлак з печі для випалювання цегли) на приватному цегельному заводі Северина Сагатовського в містечку Буча. Тільки потім Микола записався до профшколи — на вечірнє відділення — і почав ночами готуватися до вступу в КПІ. 

Носов. Чарівник квіткової країни
Николай Николаевич Носов с внуком Игорем.

Та перед тим як подати документи, абітурієнт раптом передумав і 1927 року вступив до… Київського художнього інституту, реорганізованого з Київського училища живопису та ліплення. Ні, рішення не було спонтанним. На той час Микола Носов серйозно займався фотографією і відтак зацікавився кінематографом. На щастя, у КХІ було фотокіновідділення, яке готувало кінооператорів і художників-декораторів для кіно, куди одночасно зі старшим братом Петром вони й вступили.

Землі Київської губернії не тільки навчили середнього сина естрадного співака мріяти, а й по-справжньому кохати. Саме в Бучі, де Микола і Петро Носови працювалися тачковозами, брати зустрілися з… сестрами: Марія і Олена Мазуренко працювали на цегельному заводі знімальницями цегли. Виявилося, їхня батьківська хата, поставлена як українська мазанка під солом'яною стріхою, сусідила з колишньою ділянкою Носових на Першій лінії. Квіткове місто Миколу не відпускало.

Отак неждано-негадано Носови двічі поріднилися з великою і дружною сім'єю колишніх сусідів, де виросло 11 дітей: дев'ятеро доньок і двоє синів. Незабаром Микола Носов одружився з Оленою, а Петро пошлюбив Марію. Коли брати ще женихалися, то робили це сучасно. Хлопці притягли до будинку майбутнього тестя на вулиці Підгорній кіноапарат і показували коханим і їхнім родичам фільм у супроводі навіть не тапера, а цілого ансамблю: скрипка, мандоліна, гітара, балалайка. 

Рішучий вибір одружені сини професійного естрадного "блукальця" зробили 1929 року, коли з київського вишу перевелися до Московського інституту кінематографії і разом із дружинами подалися до Білокам'яної, де тривалий час жили в гуртожитку — у тісноті, галасі й сміху. Швидко пролетіли три роки навчання, і наступні дві декади на різних кіностудіях Микола Носов працював постановником і режисером мультиплікаційних, наукових і навчальних фільмів. 

Писати дитячі оповідання він почав після народження сина Петі у квітні 1931-го. Наступні сім років це було просто хобі: написав — і в стіл, написав — і в стіл. До 1938 року шлюб дав глибоку тріщину, Микола Миколайович покохав іншу, покинув сім'ю і одружився з Тетяною Середіною, яка працювала на кіностудії монтажеркою. При цьому чоловік вчинив благородно, залишивши Олені Артемівні з сином московську квартиру й усіляко допомагаючи матеріяльно. Восени 1941 року, коли гітлерівці підступали до Москви, Олена Мазуренко померла від серцевої недостатности. Далися взнаки виснажливі роботи на ритті окопів, куди влада зганяла цивільних. Микола Миколайович і його нова дружина Тетяна забрали й виховали Петю. Спільних дітей у них не було. 

У творчому плані ситуація змінилася тільки 1938 року, коли в журналі "Мурзилка" (№9, с. 20) з'явилося перше дитяче оповідання "Витівники" з ілюстраціями художника Миколи Радлова. 

Пізніше побачили світ інші оповідання: "Живий капелюх", "Мишкова каша", "Огірки", "Чудесні штани", "Городники", "Фантазери" та ін. Першою збіркою оповідань "Тук-Тук", виданою на жовтому дешевому папері накладом 30 тис. примірників, у дитячу літературу він достукався тільки 1945 року. Далі стало легше. Через два роки автор видав наступну збірку, "Сходинки". За нею були "На гірці" і "Хованки"; далі — "Веселі оповідання і повісті".

До 1950 року в дитячій радянській літературі Микола Носов уже мав літературну репутацію і вважався відомим автором веселих оповідань. Треба було дорослішати разом з аудиторією. Незабаром широкої популярности зажили повісті для підлітків "Весела сімейка" і "Щоденник Миколки Синицина". Тим часом професійний режисер М.Носов продовжував працювати в кінематографі і змінювати професію не думав. Стан справ змінився 1951 року, коли головний редактор товстого літературного журналу "Новый мир" Олександр Твардовський раптом опублікував повість Носова "Вітя Малєєв у школі і вдома". 

Тоді прийшло справжнє визнання. 1952 року редакція "Нового мира" висунула дитячу повість на здобуття Державної премії СРСР. Сталося непередбачуване — Сталінську премію 3-го ступеня отримав дитячий аполітичний письменник. З усією відповідальністю режисер М.Носов залишив кіно і професійно зайнявся літературою. У 1951–1953 рр. повість "Вітя Малєєв у школі і вдома" витримала 30 видань і була перекладена 23 мовами!

Саме Микола Носов увів в ідеологічно зашорену радянську дитячу літературу нового героя — наївного й розсудливого, бешкетного й допитливого непосиду, одержимого діяльністю, який постійно потрапляє в надзвичайні, найчастіше комічні ситуації. Дітвору цей герой літературно навчав простих речей, вони знадобляться їм у дорослому житті: як зварити кашу і побудувати інкубатор, як полагодити велосипед і у вулику доглядати бджіл, як вивчати арифметику і вирощувати на балконі помідори. 

Як згадував син письменника фотожурналіст Петро Носов: "Батькові завжди було важко, він не був підлабузником, не писав замовних творів. Марія Прилежаєва (авторка повісти "Життя Леніна", 1970. — О.Р.) та інші писали оповідання і нариси про Леніна, Сергій Михалков — слова Гімну Радянського Союзу. Тим часом Микола Носов держзамовлень брати не хотів. Батько не був навіть членом КПРС. Коли виходив "Вітя Малєєв у школі і вдома", головний редактор (1947—1974) видавництва "Детская литература" Костянтин Піскунов (1905—1981) уже знав, що книжку висунули на Сталінську премію. 

Він викликав до себе письменника: 

— Миколо Миколайовичу, ви знаєте, вашу книжку, імовірно, читатиме Сталін, а у вас у повісті ніде немає імені вождя. 

— Але ж герої книжки — не відмінники: як же можна ганьбити ім'я Сталіна серед трієчників і двієчників? 

— Ви все ж таки подумайте: де-небудь, як-небудь треба про це сказати... 

За тиждень К.Піскунов знову викликав прозаїка: 

— Ну-с, Миколо Миколайовичу, ви щось зробили? 

— Ні, знаєте, нічого на думку не спало. 

Костянтин Федотович був людиною розумною: 

— Миколо Миколайовичу, у вас у повісті є піонерський збір? 

— Так, — відповів М.Носов. 

— Ось і напишіть, що в класі, наприклад, висів портрет Сталіна. 

— І промінь світла на цьому портреті, так, Костянтине Федотовичу?

Головний редактор засовався на стільці. Упертий до аполітичности М.Носов усе-таки отримав Сталінську премію за "Вітю Малєєва в школі і вдома", а в книжці не знайшлося імени Сталіна. Не було навіть портрета Горця на стіні". 

Що в Совку означало — тримати ніс за вітром? Писати лише те, що партія схвалить, а відтак опублікувати дозволить. Діючи в дусі часу, маститий письменник роздумував, чи братися за… Ленініяну. На щастя, перемогло мистецтво, а не пропаганда. І в творчості Миколи Носова кон'юнктурщина про маленького Володю Ульянова поступилася місцем оповіданню про маленького сонячного хлопчика — Незнайка. 

"Сповити" колоритного героя допоміг український письменник, тоді — новопризначений головний редактор (1951—1975) дитячого журналу "Барвінок" Богдан Чалий, який в інтерв'ю так описав ситуацію: "У листопаді 1952 року разом із Валентином Бичком і Максимом Рильським нас делегували до Мінська на святкування 70-річчя білоруського письменника Якуба Коласа. Там (за іншою версією, сталося це в купе поїзда, ще дорогою до Мінська. — О.Р.) ми познайомилися з Миколою Носовим. Він сказав, що під впливом Марії Прилежаєвої, мабуть, треба написати повість про Леніна-дитину. Хоча, зізнався далі Носов, хотілося б написати роман про країну… казкових коротульок. Навіть є головний персонаж — Незнайко. Також він поскаржився, що в Москві опублікувати рукопис буде складно, він же не про зразкового піонера!"

Тоді Богдан Чалий пожвавішав і запропонував друкувати "Незнайка" в Україні, у журналі "Барвінок". Чому це стало можливим? Тому що колеги повністю зійшлися за вектором любові до дітей, квітів і чародійства. Адже за кілька десятиліть сам Богдан Йосипович написав захопливу казку у віршах "Пригоди Барвінка і Ромашки", за яку на XIV Всесвітньому конгресі Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури ЮНЕСКО 1980 року його нагородили почесним дипломом ім. Ганса Християна Андерсена.

Двоє дорослих чоловіків закохалися в країну чарівних коротульок зростом не більше огірка. І вже в січневому номері за 1953 рік діти отримали перші розділи роману-казки "Пригоди Незнайка і його товаришів", який відразу видали двома мовами; переклад українською соковито виконав поет Федір Маківчук, який обіймав тоді посаду головного редактора журналу "Перець". 

Усе йшло нібито непогано, але в березневому номері "Барвінка" продовження раптом не надрукували. Захвилювалися маленькі читачі, завалили редакцію листами. Тут усе було зрозуміло: помер "найкращий друг усіх радянських дітей", і журнал вийшов у жалобній рамці з портретом Сталіна… Далі знову друкувався "Незнайко", але один з осінніх журналів знову вийшов без продовження. І знову захвилювалася дітвора, до редакції полетіли сотні листів…

Закінчилося все благополучно. Окремою книжкою роман-казка "Пригоди Незнайка і його товаришів" побачив світ у видавництві "Детгиз" через рік після публікації в українському "Барвінку". Це був неповторний аполітичний прецедент з ілюстраціями художника-графіка Олексія Лаптєва, які дотепер сприймаються як "справжні" портрети жителів Квіткового міста. Уперше головним героєм сучасної радянської казки став не піонер, а двієчник і шалапут Незнайко! 

Зразковою поведінкою такі не вирізняються, але в них чуйне серце, яке зачаровує дитину. Свого часу, читаючи "Незнайка", я принаймні розумів, яким можу бути, якщо мене перестануть виховувати з усіх боків, намагаючись зробити в усьому позитивною людиною. Я навіть спіймав себе на думці, що читаю про себе, про того хлопчиська, з якого ніхто не рветься зліпити "зразкового сусідського хлопчика".

Тільки найближчі й рідні знали: немає більш чуйної і простої у спілкуванні людини, ніж Микола Миколайович. Оточення дивували його делікатність і доброта. Ні, він не набивався в друзі й не ліз у душу, компромісів не допускав, мав славу правдолюба. Ще деталь: близьких і рідних письменник не обтяжував дрібними дорученнями, навіть канцтовари рідкісний фантазер купував сам. 

Так і прожив Микола Носов життя: для дітей писав веселі пізнавальні книжки, для підневільних на партійній панщині колег залишався вільною людиною, для сім'ї був невгасним світлом у віконці... 

Як згадував його внук Ігор Носов: "В СРСР міг дозволити собі тільки справжній чоловік — дозволити дружині, не задавленій побутом, не заробляти, а… малювати собі на втіху. Хоча Носови зовсім не були багатими, Тетяна Федорівна стала художницею. Це при тому, що в Миколи Миколайовича навіть не було особистої друкарки. Він переконував, що йому "приємно" передруковувати власні твори".

І ця непохитність таланта конвертувалася в наклади. 1957 року авторитетне міжнародне видання — "Журнал ЮНЕСКО з інформатики, бібліотечної справи й архівознавства" зацікавився: твори яких російських письменників найчастіше перекладалися іноземними мовами? Коли підрахунки завершили, виявилося, що верхню трійку — слідом за Олександром Пушкіним і Максимом Горьким — замикає Микола Носов.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво