Священнослужитель, який створив теократичну державу Іран - Персоналії - dt.ua

Священнослужитель, який створив теократичну державу Іран

26 вересня, 2014, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 26 вересня-3 жовтня

Хомейні належав до консервативного напряму шиїтського богослов'я, хоча ультраконсерватором не був. Реформаторів же, які намагалися модернізувати іслам, зокрема шиїзм, з метою кращого пристосування його до "нових часів", він щиро вважав єретиками та віровідступниками.

Хіба релігія, яка перетворила Іран на нездобутню фортецю перед лицем наддержав, — опіум для народу? 

Рухолла Хомейні

Огляд подій, що відбулися в період життя імама Хомейні, хай святиться його могила, і проведений аналіз цих подій, свідчать про ту неспростовну істину, що імам Хомейні був божественною особою, подібною до пророків.

З офіційного сайта уряду Ісламської Республіки Іран

1 січня 1989 року, за кілька місяців до своєї смерті, аятола Хомейні відправив Михаїлу Горбачову "новорічний подарунок" — особисте послання. У своєму листі рахбар (верховний вождь) Ісламської Республіки Іран чемно, але наполегливо рекомендував радянському лідерові відмовитися від ідеології комунізму, переглянути політику своїх попередників, яка "полягала в зреченні суспільством Бога та релігії" і обрати в ролі нової державної ідеології для радянської імперії, що вступила в період глибоких перетворень, … іслам.

Іранський лідер перестерігав свого радянського колегу від спроб розплутати економічні проблеми соціалізму за рахунок повернення до капіталізму, підкресливши, що першопричина всіх труднощів СРСР полягає в "марній тривалій боротьбі проти Бога, основного джерела буття і всього сущого". На Заході ж, на глибоке переконання Хомейні, істинної віри в Бога немає, що неминуче заведе його в глухий кут. Натомість "Ісламська Республіка Іран як наймогутніший оплот ісламського світу може з легкістю заповнити вакуум, що утворився в ідеологічній системі Вашого суспільства". Для початку аятола пропонував Горбачову надіслати до Ірану "кількох довірених осіб", які могли б глибше ознайомитися з шиїтським різновидом ісламу в духовній академії міста Кум, де сам Хомейні навчався і викладав багато десятиліть. 

Листа вручив Горбачову особистий посланник Хомейні аятола Абдула Джаваді-Амолі. Майже два місяці Горбачов думав, що ж відповісти на таку незвичайну пропозицію, тим більше, що іранський лідер у своїх публічних промовах і зверненнях до нації протягом останніх десяти років постійно називав СРСР "Малим сатаною" — на відміну від Сполучених Штатів Америки, які "удостоїлися" від нього імені "Великого сатани". 

Врешті 25 лютого міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе особисто вручив лист-відповідь Хомейні в нього вдома, хоча той в принципі тоді вже нікого не приймав через важку хворобу. Радянський же міністр узагалі став єдиним, крім палестинського лідера Ясіра Арафата, іноземцем, який особисто зустрівся з рахбаром за всі десять років його правління в Ірані. 

Виявилося, що Горбачов жодним словом не відповів Хомейні на його аргументи про "всепереможну силу ісламу", натомість пропонував поліпшити двосторонні радянсько-іранські відносини і розвивати регіональне співробітництво.

Радянські й іранські дипломати довго і болюче узгоджували формулювання для мас-медіа про реакцію аятоли Хомейні на лист-відповідь. Урешті було оприлюднено заяву, що "імам, вислухавши зміст листа Горбачова, схвалив його". Насправді ж Хомейні сказав Шеварднадзе, за свідченням останнього: "Я розчарований. Я чув, що Горбачов — людина, яка мислить. Я не випадково написав йому листа. В листі йшлося про місце людства в цьому і в потойбічному світі. Я не задумуюся про проблеми цього світу. Я розмірковую про потойбічний світ, і на це питання не отримав відповіді. Стосовно ж нормалізації відносин, то я підтримую це". 

Аятола щиро сподівався, що може отримати від Горбачова позитивну відповідь!

У світі чимало релігійних законовчителів, які вважають, що земне існування людини нічого не варте порівняно з потойбічним життям. Дехто з них має сотні тисяч і навіть мільйони послідовників. Але жодному з них не вдалося, принаймні в ХХ столітті, створити на цій грішній землі державу, де найвища влада належала б духівництву, а всі громадяни якої змушені були б жити відповідно до релігійних законів, незалежно від своїх власних переконань і бажань. Жодному, крім аятоли Хомейні. 

Аятола, син аятоли, онук аятоли, зять аятоли…

Аятола — найвищий духовний титул у шиїтському різновиді ісламу. Найближчий аналог, хоча й дуже відносний, — кардинал у римо-католицькій церкві. Річ у тому, що аятол менше, ніж кардиналів — нині усього близько двох десятків, переважно в Ірані та Іраку, а фетва — указ, наказ, настанова кожного аятоли — обов'язкова для виконання кожним правовірним мусульманином-шиїтом, так само як для віруючого католика обов'язковою є булла Папи Римського. У шиїзмі ж якогось єдиного верховного достойника на кшталт папи не існує взагалі. 

Рухолла-Мостафаві Мусаві-Хомейні народився 24 вересня 1902 року. Принаймні, так стверджує офіційний сайт уряду Ісламської Республіки. Втім, деякі дослідники вважають, що це сталося 17 травня 1900 року, є версії про 1898 чи 1903 роки. Проте виходитимо з того, що спадкоємці рахбара мають рацію. Сталося це в місті Хомейн за 349 кілометрів від Тегерана. Власне від назви рідного міста і походить друге прізвище лідера ісламської революції, під яким про нього дізнався світ.

Батько хлопця Сеєд-Мустафа Мусаві належав до старовинного роду шиїтських богословів, що походив з Індії і переселився до Ірану на початку ХІХ століття, не бажаючи жити під владою "невірних" англійців. Мусаві був сином аятоли і сам удостоївся цього почесного звання. Він мав величезний авторитет серед правовірних шиїтів, особливо у рідних околицях. Захищаючи права місцевого населення, він вступив у конфлікт із шахською адміністрацією і у березні 1903 року був убитий за таємним наказом місцевого губернатора.

Мати Хаджар-ханум, яка теж була дочкою аятоли, померла, коли Рухоллі було шість років. Сироту відтепер виховувала батькова сестра Сахібе-ханум. Хлопець ходив до місцевої релігійної початкової школи, але фундаментальну освіту здобув удома — вивчав релігійні науки, арабську літературу, логіку та ісламське законодавство. Його вчителями були старший брат, тітка і далекі родичі, які за "дивним" збігом обставин всі були богословами. Коли Рухоллі було 15 років, померла і тітка. В хлопця лишилися певні, хоч і невеликі, кошти, і він продовжував свою освіту. 1921 року 19-річним він вступив до духовної семінарії в місті Арак. Роком пізніше, завдяки його великим успіхам у навчанні, Хомейні зміг перевестися до духовної семінарії в священному місті Кум — найавторитетнішого богословського навчального закладу в шиїтському світі. В Кумі Рухолла спеціалізувався на мусульманському праві, вивчав також математику, астрологію та мусульманську філософію. Окрім того, він глибоко студіював давньогрецьку філософію, зокрема праці Арістотеля та Платона. А ще став улюбленим учнем аятоли Ага-Мірзи-Мухамеддіна Шахабаді, найвизначнішого, мабуть, на той час авторитету в галузі мусульманської етики та містики. Шість років Шахабаді проводив з Хомейні індивідуальні заняття з теоретичних і практичних проблем містики і зрештою дійшов висновку, що той уже сформувався як мусульманський богослов найвищого класу. 

У 1929 році 27-річний Хомейні (непристойно "юний" для такої посади) почав викладати в богословській академії Кума. Понад три десятиріччя богословська наука та виховання нової генерації богословів були основним змістом його життя. Він викладав ісламську філософію, історію ісламу, теоретичну містику, основи і принципи фікху (мусульманської юриспруденції), ісламську етику. Поступово Хомейні став одним з найбільш авторитетних, якщо не найавторитетнішим, богословом у всьому шиїтському світі. Ще 1930 року він одружився з дочкою аятоли Гаджі-Мірзи-Мухаммеда Сагафі-Техрані — Батул-ханум, яка стала його єдиною дружиною і народила йому восьмеро дітей. А на початку 1950-х років і сам зрештою став аятолою. 

Загалом він написав близько сорока богословських трактатів, якщо в це число можна включити книжки з мусульманської юриспруденції. Найвизначніші з них — "Етика молитви", "Таємниця молитви, або Вознесіння нужденних", "Сорок хадисів (переказів)", "Книга про ритуальну чистоту", "Коментарі до книги ібн аль-Арабі" (визначного середньовічного шиїтського містика), а також "Книга про торгівлю", де імам пояснює, як слід вести підприємницьку діяльність правовірному мусульманину, який не хоче розгнівати Аллаха. 

Хомейні належав до консервативного напряму шиїтського богослов'я, хоча ультраконсерватором не був. Реформаторів же, які намагалися модернізувати іслам, зокрема шиїзм, з метою кращого пристосування його до "нових часів", він щиро вважав єретиками та віровідступниками. Водночас Хомейні не сприймав підходів "чистих містиків", які вважали, що правовірному мусульманину слід зосереджуватися насамперед на духовному самовдосконаленні і не варто активно втручатися у справи "цього гріховного світу". Він від початку своєї богословської кар'єри обстоював думку, що іслам — дуже важливий, більш за те, єдиний ефективний інструмент для відповіді на соціальні та політичні виклики сьогодення. Відтак саме мусульманське духівництво, яке найбільш повно і глибоко володіє "найпередовішим та всепереможним ученням" — ні-ні, не марксизмом-ленінізмом, а ісламом — може та повинно контролювати і спрямовувати всі політичні і соціальні процеси в мусульманській країні. "Присягаю Аллахом, що весь іслам — це політика", — писав він. 

Початком соціально-політичної активності богослова, поки що, скажімо так, теоретичної, а не практичної, можна вважати його книгу "Розкриття секретів", опубліковану 1942 року. В цій полемічній роботі Хомейні пункт за пунктом намагався спростувати усі тези та твердження лідера антиклерикального крила іранських інтелектуалів історика Ахмада Карсаві, які той виклав у надрукованій за рік перед тим книзі "Секрети тисячі років". Карсаві вважав чи не головною причиною відсталості і слабкості країни, яка під час Другої світової війни була окупована Радянським Союзом та Великою Британією, аби "запобігти використанню території Ірану в своїх інтересах нацистською Німеччиною", завеликий вплив традиційного ісламу і закликав молодого шаха Мохаммеда-Резу до модернізації країни за західним зразком, подібно до того, як це робив у сусідній Туреччині Мустафа-Кемаль Ататюрк. Натомість Хомейні вбачав корінь усіх проблем країни у відмові від ісламських цінностей і вельми скептично висловився про шахський режим загалом та про династію Пехлеві зокрема. Втім, час безкомпромісного протистояння між Хомейні та шахом тоді ще не настав. Ще довгих два десятиліття основним заняттям імама залишалася наукова та викладацька діяльність.

Як богослов став Верховним вождем країни

Відкрита боротьба між Хомейні та шахом почалася 1962 року. За рік перед тим помер один великий аятола Саєд-Гусейн Боруджерді, а через кілька місяців — другий, Абол-Хасем Кашані. І хоча, як ми вже зазначали, шиїзм не має єдиного формального лідера, після смерті Боруджерді та Кашані серед іранського духівництва просто не лишилося постаті, яка могла б зрівнятися за авторитетом з Хомейні. 61-річний аятола став фактично главою шиїтської церкви в Ірані. І відразу "пішов на загострення" у відносинах з шахом. Привід до війни не забарився. Шах Мохаммед-Реза виніс на розгляд проект закону "Про провінційні та обласні товариства", який імам відкрито назвав антиісламським і виступив з категоричною вимогою відмовитися від нього. Шах тоді поступився і скасував проект. Натомість наступний привід для сутички був уже набагато серйознішим. У січні 1963 року шах проголосив амбітний план реформ, який був спрямований на модернізацію країни, дістав досить пишну назву "Білої революції" і передбачав земельну реформу, націоналізацію лісів, приватизацію державних підприємств, надання права голосу на виборах жінкам, можливість для іранців-немусульман ставати державними службовцями, а також ліквідацію в країні неписьменності. План Мохаммеда-Рези було винесено на загальнонаціональний референдум. Шах, який здобув середню освіту в Швейцарії, почувався "цивілізованим європейцем" і всіляко прагнув модернізувати свою країну за західним зразком. Сьогодні у це важко повірити, але Іран тоді був найважливішим і найвідданішим союзником Сполучених Штатів на Близькому Сході. 

22 січня Хомейні зібрав у Кумі всю верхівку шиїтського духівництва і переконав їх підписати звернення із закликом до шаха відкликати проект, а до іранців — бойкотувати референдум, якщо той все ж таки відбудеться. Після відмови шаха від капітуляції Хомейні закликав усіх мусульман до акцій протесту під час святкування Новрузу — мусульманського нового року (21 березня). І акції таки відбулися.

22 березня 1963 року силові структури шаха здійснили напад на духовну школу в Кумі. Ніхто із семінаристів не був у той день убитий, навіть серйозно покалічений, проте подія викликала величезний резонанс у країні, адже насильству з боку влади було піддано "святих людей", світська влада фактично виявила неповагу до ісламу. Протягом дуже тривалого часу в Ірані існував своєрідний "пакт про ненапад" між світською владою і духівництвом. Хомейні був переконаний і намагався переконати іранців, що порушником неписаної "конвенції" виступив саме шах. Спроби ж прибічників монарха покласти відповідальність за конфлікт на Хомейні, який дозволив собі "неприпустимі вислови та дії", "нічим не виправдане втручання у компетенцію світської влади", загалом успіху не мали.

3 червня у своїй черговій промові Хомейні публічно назвав шаха "ницою людиною", а 5 червня був заарештований і доставлений до Тегерана. В цей день — 15 хордада за мусульманським календарем — по всій країні почалися репресії проти послідовників Хомейні, сотні їх загинули. А ісламісти трохи згодом заснували Рух 15 хордада, який зрештою через 13 років здобув владу в країні. Хомейні провів під домашнім арештом у Тегерані два місяці і вже в серпні вийшов на волю. 

Проте війна між шахом і шиїтським духівництвом, очолюваним Хомейні, тільки набирала сили. Шах потрапив у своєрідну пастку. У мусульманській країні, де вплив релігії на найширші маси населення був надзвичайно високим, він просто не міг відверто проголосити відмову від ісламу, розігнати, арештувати, вислати всіх священнослужителів, закрити духовні навчальні заклади. Тому Мохаммед-Реза змушений був доводити суспільству, що є мусульманином, тільки "прогресивним" та "сучасним". Натомість Хомейні практично відверто звинувачував його в єресі і таємному відступництві від ісламу. Шаху доводилося "грати на чужому полі", адже в дискусії про те, хто є справжнім мусульманином, а хто — ні, авторитетний богослов Хомейні мав беззаперечну перевагу над будь-якою світською людиною. Мохаммед-Реза всіляко намагався умиротворити Хомейні, був готовий до великих поступок духівництву. Проте, як цілком слушно характеризував себе сам імам, "навіть якщо мене вішатимуть, Хомейні не піде на компроміс". Поступово ставало зрозуміло, що в Ірані, який практично не мав демократичних традицій, два господарі в одному домі не вживуться: або шаху вдасться підірвати авторитет і вплив духівництва, або Хомейні зробить владу шаха суто формальною чи взагалі позбавить його тієї влади.

26 жовтня 1964 року Хомейні виступив з новою різкою промовою проти рішення шаха вивести американських військово-політичних радників в Ірані з-під юрисдикції місцевих судів. Терпець шаха урвався. Аятолу було заарештовано і через кілька днів, 4 листопада 1964 року, вислано з Ірану до Туреччини. 

Так почався період його вигнання, який тривав майже
14 років. Перших 11 місяців Хомейні провів у турецькій Бурсі, з 1965-го до 1975 року жив у священному для шиїтів іракському місті Наджаф і викладав у місцевій духовній академії. А коли уряд Іраку на наполегливе прохання шаха запропонував йому залишити країну, а Кувейт відмовив у праві на в'їзд, змушений був вирушити в "лігво ворога" — у містечку Нофль-ле-Шато під Парижем минули останні чотири місяці його вигнання.

Час своєї вимушеної еміграції імам присвячував уже не стільки богослов'ю та вихованню нових генерацій священнослужителів, скільки організації боротьби проти шахського режиму. Найближчим його помічником у цій "святій" справі став старший син Гаджі-ага Мустафа, який теж уже мав титул аятоли. 

На початку 70-х років Хомейні остаточно відмовився від навіть теоретичної можливості мирного співіснування і розподілу повноважень світської влади і мусульманського духівництва в ісламській країні. Як з'ясувалося, протягом усієї багатовікової історії ісламу жоден світський правитель не втілював і в принципі не міг повною мірою втілювати принципи ісламу в життя, хоч би яким правовірним мусульманином він себе вважав. У своїй програмній книзі "Ісламське правління" Хомейні стверджував, що в по-справжньому мусульманській країні не потрібні, більше того, неприпустимі, будь-які закони, окрім законів Аллаха — шаріату, звичаєвого мусульманського права, розробленого протягом століть мусульманськими богословами. Ці закони буцімто дають відповідь на всі питання життя людського суспільства на будь-якому етапі його розвитку. Отож і виносити будь-які присуди та вироки можуть лише знавці фікху, мусульманського законодавства. Правління ж монархів або будь-яких виборних органів — президентів, парламентів тощо, — які не направляються і не контролюються мусульманським духівництвом, суперечить духу ісламу. Відтак верховна влада, можливість ухвалювати будь-які більш-менш принципові рішення стосовно життя держави і суспільства в кожній по-справжньому мусульманській країні мають належати рахбару, верховному духовному вождеві країни, найавторитетнішому представнику мусульманського духівництва. Стосовно ж шаха Ірану, то Хомейні не шкодував епітетів для цього "агента сіоністів, американської гадюки, чию голову справжні мусульмани повинні розтрощити камінням на друзки".

Через кілька років Хомейні дістав практичну можливість спробувати втілити в життя всі теоретичні положення, викладені в своїй книзі…

24 жовтня 1977 року внаслідок замаху, організованого шахськими спецслужбами, в Іраку було вбито Гаджі-агу Мустафу Хомейні. Мохаммед-Реза сподівався, що 75-річний Хомейні вже не зможе настільки ж ефективно керувати діяльністю своїх послідовників в Ірані, як це робив його син. Проте шах отримав зворотній ефект. Це вбивство стало, власне, початком ісламської революції. 9 січня 1978 року повстали студенти духовної семінарії в Кумі. Під час придушення повстання кількох семінаристів було вбито. Антишахські настрої в країні наростали. І хоча ціною величезних дипломатичних зусиль уряду шаха вдалося забезпечити вигнання Хомейні з Іраку і не допустити, щоб будь-яка сусідня мусульманська країна надала йому притулок, навіть з далекої Франції Хомейні цілком ефективно керував своїми прибічниками. Спроби ж шаха добитися арешту чи хоча б вислання Хомейні з цієї країни жодного успіху не мали. В старенькій Європі не збиралися порушувати права людини і власні закони заради політичної доцільності.

Протести в Ірані набирали обертів. Спочатку шах спробував придушити їх силою. Проте його найближчий союзник президент США Джиммі Картер наполегливо порадив йому "не порушувати права людини". Шах пішов на максимально можливі поступки — змінював прем'єрів одного за одним, публічно каявся у своїх гріхах, провів серію показових арештів найодіозніших корупціонерів, звільнив політичних в'язнів… Нічого не допомагало. Революція набирала сили. 16 січня 1979 року смертельно хворий шах виїхав з країни "на лікування і відпочинок". 1 лютого аятола Хомейні без дозволу шахського уряду повернувся на батьківщину і в аеропорту Тегерану його зустрічали за різними оцінками від чотирьох до шести мільйонів захоплених шанувальників. 5 лютого Хомейні одноособово призначив тимчасовий уряд країни, при тому, що ще існував шахський уряд, який контролював усі силові структури. 9 лютого на бік ісламістів перейшов особовий склад Тегеранської бази військово-повітряних сил і вистояв у запеклому бою з шахськими гвардійцями, кинутими проти нього. 10 лютого повстанці захоплювали поліцейські бази та державні установи. 11 лютого шахський уряд утік з країни, і того ж дня Хомейні проголосив Іран Ісламською Республікою. А ще через два місяці 98,2 відсотка виборців схвалили це рішення на загальнонаціональному референдумі. І хоча деморалізовані прибічники шаха за цей час піддавалися жорстоким репресіям, щодо свободи волевиявлення і чесності підрахунку голосів у міжнародних спостерігачів було багато запитань, переважна більшість іранців, безперечно, підтримала Хомейні з його планами побудови теократичної держави.

"Ми не бажаємо свободи, в якій немає ісламу"

Ісламський Іран має одну спільну рису з маоїстським Китаєм — у цій країні теж видаються збірники цитат "великого керманича". Адже пересічному громадянинові, що китайцю, що іранцю, не до снаги осягнути всю глибину мудрості Верховного керівника, викладену в його теоретичних творіннях. А ось у скороченому та дещо спрощеному вигляді, доступному навіть "середнім умам" — будь ласка. Ці цитатники ось уже три з половиною десятиліття активно перекладаються й іноземними мовами. Щоправда, українського видання "Висловів, афоризмів та настанов великого вождя Ісламської революції його Світлості імама Хомейні (хай упокоїть Аллах його душу)" немає, а ось російське видання є. В ньому, на думку його послідовників, містяться рецепти на всі випадки життя. Як стверджував імам, "Іслам має приписи для всього людського життя, з моменту народження і до смертної години". І саме за цими рецептами ось уже три з половиною десятиліття розбудовується держава та суспільство в Ірані. Спробуємо і ми, хоча б в основних рисах ознайомитися з цією мудрістю.

Почнімо з того, що мусульманство, так само як і християнство, наприклад, не є єдиною релігією. Шиїзм разом із сунізмом є одним з двох основних напрямів у ісламі. Він виник ще в VІІ столітті як політичний рух прибічників халіфа Алі в його боротьбі з Моавією, засновником династії Омейядів. Протягом століть шиїзм був прапором найрізноманітніших опозиційних до правлячих класів рухів практично в усіх мусульманських країнах. Відтак шиїтські богослови загалом приділяли більше уваги проблемам соціальної рівності та справедливості порівняно із своїми сунітськими колегами. І лише на початку ХVІ століття, коли шиїтська династія Сефевідів знову об'єднала Іран у боротьбі з турками-сунітами, шиїтське віровизнання стало панівним у країні. Таким чином між шиїтським духівництвом і шахською владою склалися досить тісні відносини. І якщо навіть духовні авторитети не завжди схвалювали ті чи інші дії світської влади, то в пряму конфронтацію вони практично не вступали. 

Відмінності між сунітами та шиїтами можна з певною часткою умовності порівняти з розбіжностями, які існують у християнстві між католиками і православними. Загалом у мусульманському світі сунітів десь у 9–10 разів більше, ніж шиїтів, хоча шиїтські меншини (і часом досить численні) є в більшості мусульманських країн. Натомість більшість шиїти становлять тільки в Ірані, Азербайджані та Іраку. Відтак для шиїтських (а трохи меншою мірою — і для сунітських богословів) протягом століть було і залишається актуальним питання — що важливіше: спільна віра в Аллаха, яка об'єднує ці два віровизнання, чи богословські розбіжності між ними? Чи є суніти для шиїтів (і навпаки) насамперед братами по вірі, чи єретиками, які "неправильно" вірують?

Хомейні однозначно вважав, що ісламська єдність є важливішою за розбіжності, хоча водночас і був переконаний, що шиїтська традиція пізнання волі Аллаха "правильніша" за сунітську.

Іранський аятола претендував на те, щоб стати духовним лідером для всіх мусульман світу, отож у своїх "масових" творіннях він ніде навіть не згадує про відмінності між шиїзмом та сунізмом, веде мову про іслам загалом: "Відкрийте світлий обрис Ісламу для людей, бо якщо Іслам вийде з-під завіси брехливих тверджень його ворогів і невірних тлумачень друзів і покаже свої прекрасні риси, до чого запрошує в усіх своїх аспектах Коран, то Іслам пошириться на цілий світ". Власне, настанови Хомейні стосуються не лише "великого іранського народу" і навіть не тільки "всіх мусульманських народів". Імам писав для "всіх пригноблених світу, якої б національності і релігійної приналежності вони не були". Загальна програма дій зводилася до однієї простої тези: "О ви, мусульмани світу і пригноблені народи планети! Повстаньте і візьміть у свої руки свою долю! Доки будете сидіти і чекати, коли вашою долею розпорядяться Вашинґтон і Москва?" А своїм послідовникам, якщо вони, звісно, будуть "діяти на основі Ісламу", обіцяє не лише блаженство в потойбічному світі, а й "панування і велич" уже на цій грішній землі.

Хоча аятола не шкодує схвальних слів на адресу "великого іранського народу", його мови та культури, тим не менше він рішуче підкреслює, що "іранський характер нашого руху є вторинним відносно його ісламського характеру", а "націоналізм — причина всіх бід мусульман". "Іслам не належить певній нації — туркам, персам, арабам чи неарабам. Іслам належить усім незалежно від раси, кольору шкіри й національності". За великим рахунком Хомейні розглядав Іран лише як базу для поширення влади ісламської теократії на всі мусульманські країни, а згодом і на цілий світ. "Якщо народи ознайомляться з Ісламом, то зрозуміють, що в Ісламі є все, чого вони бажають і чого вони шукають".

Уже через півтора року після свого приходу до влади, щойно створивши в загальних рисах у Ірані омріяну ісламську республіку, він втягнув свою країну в криваву війну з сусіднім Іраком, дві третини населення якого становили шиїти, а при владі перебувала сунітська меншість, до якої належав, зокрема, одіозний Саддам Хусейн і все його найближче оточення. Саме Ірак мусив стати, як сподівався Хомейні, другою країною, де переможе ісламська революція. Втім, переважна більшість іракців сприйняла наступ "воїнів ісламу" не як визволення, а як спробу іноземного загарбання. Після перших запеклих боїв Хомейні цілком серйозно поставив божевільне завдання створити в країні з 45-мільйонним населенням збройні сили в 20 мільйонів осіб і задавити краще озброєну, організовану та навчену іракську армію просто чисельністю. Війна тривала з 1980-го до 1988 року, іранські втрати перевищували іракські у 8–10 разів, проте не тільки встановити свою владу в сусідній країні, а й навіть захопити бодай частину її території Хомейні так і не вдалося. Зрештою виснажений Іран змушений був підписати перемир'я, хоча аятола чесно визнав, що йому "легше було б випити келих з отрутою, аніж згодитися на це". 

Але ще перед початком війни з Багдадом новий іранський вождь кинув зухвалий виклик найпотужнішій державі світу. Після того як Вашингтон, який надав притулок вмираючому від раку шаху Мохаммеду-Резі і відмовився повернути його на батьківщину "для суду та страти", члени організації "Мусульманські студенти-послідовники лінії Імама" захопили 4 листопада 1979 року весь персонал посольства США в Ірані —
52 дипломати і утримували їх у заручниках 444 дні, навіть після смерті шаха. Хомейні цілком схвалив і підтримав "ініціативу молоді". Тільки м'якість тогочасного американського президента Джиммі Картера вберегла Іран від повномасштабної війни із Сполученими Штатами. 

"Ми знищимо Америку", "Ізраїль має бути стертий з лиця землі", —не раз публічно заявляв лідер Ісламської революції.

Стосовно ж внутрішньої організації Ісламської республіки, то основним принципом її розбудови було від самого початку і залишається досі, через
35 років після її заснування, всевладдя шиїтського духівництва. "Найкращим принципом конституції є влада духівництва, — вважав Хомейні. — Народ нездатний крокувати вперед без провідника". І цей принцип було втілено в життя повною мірою. Ані президент країни, ані прем'єр-міністр, ані парламент не можуть ухвалити жодного принципового рішення без згоди Верховного лідера, яким до самої смерті був Хомейні.

Імам у принципі не допускав існування жодної опозиції, вважав неприпустимою будь-яку публічну активність осіб, які не поділяли його ісламістських поглядів. Обирати членів Зборів ісламської ради —ісламістського парламенту — можна тільки з числа "осіб, відданих своїй релігії і Ісламській республіці".

Характерною для Хомейні була і, скажімо м'яко, неповага до людської особистості. Так само, як і Сталін, він розглядав людей лише як будівельний матеріал під час зведення величної будови раю на землі для прийдешніх генерацій. Єдина відмінність — не комуністичного, а ісламського. "Захист Ісламу важливіший за життя мусульманина, — був переконаний Хомейні. — Мученицька смерть є для нас великою милістю". І навіть — "будьте певні, якщо хтось каже "я", це "я" сатани". 

"Ми не бажаємо свободи, в якій немає ісламу, — програмував аятола своїх послідовників. — Іслам містить у собі свободу, а не розбещеність, ми не бажаємо західної свободи".

Дуже незвичними для західного менталітету були уявлення Хомейні про свободу наукової і творчої інтелігенції: "Обов'язок вести пропаганду Ісламу лежить на всіх учених, ораторах, письменниках і діячах мистецтв". Тим більше, що "якщо наука сама по собі не завдає шкоди, то і користі від неї немає", а "будь-який учений, який не набув ісламської моралі, шкідливий для Ісламу". І як апофеоз того всього: "Зло розпусного вченого є найбільшою загрозою для Ісламу".

Особливу увагу імам приділяв молоді, яку застерігав від "розв'язності, насолод і розпусти, які поширюються Заходом і продажними елементами". Відтак у Ірані існує сувора цензура щодо будь-якої культурної і розважальної продукції.

Хомейні значною мірою відновив у іранському суспільстві статеву сегрегацію, зокрема скасувавши спільне навчання хлопців та дівчат. Іранські жінки і мріяти не можуть про джинси, шорти чи міні-спідниці, і змушені ходити у "пристойних" балахонах. Проте імам усіляко заохочував "революційну активність" жінок, навіть стверджував, що "роль жінок у нашій революції вища, ніж роль чоловіків", і зрештою вирік: "Жінка — вихователь людини". Тут проглядається "обмовочка за Фройдом" — сама жінка людиною нібито і не є…

Рухолла Хомейні помер 3 червня 1989 року і похований у спеціальному мавзолеї, який за оцінкою "Книги рекордів Гіннесса", є найбільшим мавзолейним комплексом у світі. А його Ісламська республіка існує й досі. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво