…Він ніколи не був простим пасажиром

"…Побажайте мені щасливого плавання. За кілька днів на гафельному двощогловому кетчі Tecla, 1915 року побудови, завдовжки 28 метрів, я вирушаю в експедицію з Isafjordur на півночі Ісландії через Данську протоку до берегів Гренландії, потім уздовж Східного узбережжя після перетину Полярного кола в найбільший у світі фіорд Scoresby Sound. Обігнувши острів Milne і пройшовши всі відгалуження (ну майже всі) головного фіорду, експедиція повернеться тим самим шляхом до Рейк'явіка. Окрім вахти на стерні й роботи з вітрилами, мені доведеться позмінно готувати їжу для всієї команди".

Ви подумали, що це цитата з пригодницької книжки Жуля Верна? Ви помилилися. Це звичайний запис на сторінці у Фейсбуці. Автор її - капітан далекого плавання, професійний мандрівник, громадський діяч, майстер художньої фотографії, колекціонер квітів, колишній дисидент, меценат, знавець літератури й живопису, допитливий дослідник, людина честі й справжній патріот України. При цьому він неймовірно скромний. Повірте мені, я знаю, про що кажу.

Капітан Віталій Оплачко стільки пройшов, подолав, випробував у своєму житті, він настільки благородний, добрий і вірний кодексу честі офіцера, що махатми й лами, князі й королі світу з повагою тиснули його легку, але міцну руку. Та що королі… У своїх подорожах він так турботливо ставиться до людей, до природи, до історії, до нашої планети, так неухильно дотримується всіх писаних і неписаних законів мандрівника й моряка (навіть на суходолі, про що трохи нижче!), що саме для нього Всесвіт утривалює і зупиняє час, щоб він устиг іще більше пізнати, зрозуміти, запам'ятати й поділитися з друзями щастям і дивами.

-Якось онук попросив: "Діду, покажи на карті, де ти був". А мені легше показати, де я не був. Знаєте, що таке геометрія? Цей вимірювання Землі своїми ногами. Я завжди мріяв відвідати й пізнати незвідані куточки світу. А почалося це в дитинстві, з колекціонування марок. Уявіть собі невелике сибірське місто, куди ми з батьками переїхали 1949 року. Що таке в Сибіру, у той радянський час, мати марку Французької Екваторіальної Африки або ще дореволюційну - Мису Доброї Надії? Марки розкривали переді мною величезний і чарівний світ. Найулюбленішою моєю книжкою був географічний атлас, де я знаходив країни, до яких належали мої марки за правом свого походження. Мені подих перехоплювало, коли я читав улюблені книжки - Жуля Верна, Джека Лондона, Каверіна. І вже тоді я твердо був упевнений, що обов'язково подорожуватиму й пізнаватиму світ.

- А що було до 1949 року?

-Війна. Я пам'ятаю…Рання тепла осінь, але мій батько в сірій грубій шинелі з малиновими кубиками на вилогах. У руках у нього - жовта фанерна валіза. Він їде на фронт. Я йду проводжати його "на хвіртку". Мені зовсім не страшно - він такий сильний, і в нього ще біло-синій значок парашутиста з підвіскою за 27 стрибків. Мама, лікар-хірург, поїхала у свій госпіталь збиратися. Тато відмовився брати в дорогу котлети, яких насмажила бабуся. Ми вдвох: військлікар зі свіжим дипломом медінституту і його син. Більше ми не зустрілися…

Ще пам'ятаю… Бомбардують уночі. Бабуся гасить каганець на столі. Сильний гуркіт зовсім поруч. Бабуся кидається до мого ліжка й прикриває мене собою. Вранці по вулиці йде кіннота. Коні руді, на кавалеристах - "кубанки", з триколірних прапорів звисають жовто-чорні стрічки. Попереду на мотоциклетці - два німці. Кубанська дивізія. Ідуть кудись сумні сусіди дядько Арон з тіткою Фрідою, у руках у них невеличкі вузлики. Через якийсь час ми дізнаємося, що маріупольських євреїв розстріляли на Агробазі. У нашому дворі квартирують німці. Коли вони йдуть з міста, усіх працездатних зганяють на вокзал. Нас розлучають із дідом, він - непрацездатний. Я реву й не відпускаю дідову руку, німець у касці відштовхує мене. По дахах і горищах нишпорять німці з сокирами, шукають тих, хто сховався. Дуже димно. Люди кажуть, що німці підпалили Слобідку. На вокзалі нас запихають у товарні вагони. Тісно й спекотно. Я сів на підлогу. Хтось наступає мені на руку черевиком. Поїзд рушає.

Під Сартаною налітають наші літаки, бомбардують. Усіх виганяють з вагонів, німці-охоронці кудись поділися, і ми з бабусею в темряві йдемо. Приходимо в місто й ховаємося в льосі. Тут ми сидимо цілий день і наступну ніч. У мене починається кашель, бабуся затискає мені рота рукою, дає води. Я захлинаюсь і продовжую кашляти. Вранці вибираємося. Навколо мертва тиша. Місто горить... А потім… Уже кілька днів у місті наші. Я бачу - на ліхтарних стовпах висять довгі люди з табличками на грудях. Упізнаю одну з повішених, у бузковому пальті, - Зоя-перекладачка. Я бачив її у дворі в знайомих, вона танцювала під патефон з німецьким офіцером. Хтось читає табличку: "За співробітництво з фашистами". Ми з бабусею швидко йдемо.

Травень. У дворі розпустилися жовті кульбаби. З відчиненого вікна голос Левітана: "…Вічна слава героям, що впали в боях за свободу й незалежність нашої Батьківщини!" "Полеглим у боях" - це про мого тата. "Вічна слава" - це значить, що я його ніколи більше не побачу.

Хтось кричить: "Надя приїхала!" Моя мама. Вона повернулася. У відпустку, на тиждень. Мама розв'язує носовичок і простягає мені побілілі шоколадні уламки. Тим, хто не курить, замість махорки давали шматочок шоколаду на день. Три роки вона збирала цей шоколад… Для мене.

Спогади В.О. Оплачка "Мій Амаркорд" можна прочитати на його сторінці у Фейсбуці. Віталій Олександрович - один з тих небагатьох, хто писав не тільки про тріумфальну перемогу Радянської армії в Другій світовій, а й про те, про що не прийнято було говорити: про незчисленні втрати, про бездарність радянських генералів, про переслідування наших солдатів, які потрапили в концентраційні табори і вижили там.

-Ще школярем я знав, що подорожувати зможу, якщо буду моряком. Я вирішив вступати в морехідне училище. І от хлопчик з провінційного сибірського міста приїжджає до Одеси, "по-модному" вдягнений: у сатинових шароварах з широкою резинкою і напуском на щиколотки. До слова, ці шаровари стали мені в добрій пригоді. На іспиті з математики мені трапився білет, якого я не знав, і, коли вчитель відвернувся, я спустив цей білет собі в "модні" шаровари й узяв інший, вдалий. Чого не зробиш заради мрії?! Отримавши "п'ятірку" з математики, я забезпечив собі прохідний бал. Життя в училищі виявилося непростим. Як у будь-якому чоловічому колективі… Одного разу я приходжу в умивалку (велике приміщення, де багато умивальників у ряд), а там увесь у крові побитий курсант на прізвище Морев, запідозрений у крадіжці… Його били по-звірячому, ногами… Я так переживав, наче це мене побили… Взагалі звичаї були жорстокі. Якось заходжу у свій кубрик після занять і бачу: мої найкрасивіші марки наколоті на цвяхи й прорвані… Висить марка з бегемотом з Анголи… Я плакав. Не міг зрозуміти не тільки жорстокості цього вчинку, а й причини - навіщо. Як усяка жорстокість, пов'язана з якимись внутрішніми комплексами, вона була немотивована. Так частина моєї колекції загинула… Щоправда, вони вибирали яскраві марки, тож найрідкісніші, старовинні марки не постраждали. Але й хорошого в училищі теж було чимало - цікаві предмети й практика після першого курсу на вітрильнику "Товарищ".

У ранньому дитинстві я бачила цей вітрильник в Одеському порту. Усе місто ходило на нього дивитися. Як же я заздрила хлопчакам, які діловито снували по палубі. Хто вони? Яким дивом вони там, на вітрильнику, сміливо деруться на щогли й напинають вітрила? Відповідь отримала зовсім недавно. Віталій Олександрович надіслав мені фотографію вітрильника "Товарищ" і написав: "Я працював на фоку (перша щогла), на третьому реї знизу".

-На практику після четвертого курсу я потрапив на пароплав "Калуга", який працював на вугіллі. Але в машинному відділенні вже не треба було кидати вугілля лопатою в топку, там була планка, що сама подавала вугілля. Ми йшли з Риги в Клайпеду, в Гамбург, у Бремен, у Швецію, у Мальме… У Бельгію. Для мене це було тяжке випробування. Стоїмо ми в Антверпені. Неділя. Я тиняюся по кают-компанії, смикаю товаришів за рукав: ну підіть зі мною в місто, ну хто-небудь - підіть… - А шо там робити? Магазини зачинені, скуплятися ніде…

А мені хотілося просто побачити місто…

Пливли ми через Північне море у Швецію… Відстав другий кухар. Обов'язки другого кухаря - прибирати на камбузі, у кают-компанії, в їдальні. Доручили курсантові-практиканту.

Північне море в осінньо-зимовий період штормове… Жбурляло нас жахливо. Проте в їдальні команда дивиться якийсь фільм. А я прибираю на камбузі. Перекидається величезне деко з баранячим жиром. Жир розтікається по всій палубі. Цей запах… І я мушу все це вимити й вичистити. Я мив палубу, і мені було погано. Того жахливого дня я єдиний раз засумнівався, чи зможу бути моряком і чи правильно обрав професію…

Тоді на всю свою зарплату я купив блок сигарет Viceroy і… чудовий білий теплий вовняний светр. Я в ньому довго ходив, навіть пірнав з аквалангом. На четвертому курсі батьки "справили" мені ратинове пальто. "Справили" - так тоді казали. Ратинове пальто - це був такий соціальний статус, ви собі навіть уявити не можете! Я вдягнув його кілька разів, а потім продав і купив акваланг "Україна".

На четвертому курсі він почав серйозно готуватися до закінчення училища і брав домашні уроки англійської в Ольги Євгенівни Енвальд-Боровської, випускниці Оксфорда ще в дореволюційні часи. Вона, як багато інтелігентних жінок того покоління, блискуче вміла практично все: від шиття, вишивання й готування їжі до досконалого знання мови й методики її викладання. Тому й рівень англійської в капітана Оплачка виявився дуже високим.

-Іспит з навігації я складав англійською мовою. На іспиті був присутній начальник пароплавства О.Данченко. Він, вражений відповідями кількох курсантів англійською, пообіцяв, що після військового стажування сам розподілятиме їх на судна. Моє стажування проходило на есмінці "Бесшумный". Я дуже хотів на підводний човен, але не вийшло через перелом ноги. Це був час Тарзана, і всі хлопці з диким криком стрибали з дерев, от і я стрибнув, щоб покрасуватися перед дівчатами. А напередодні стажування я зустрів Леру, мою майбутню дружину. Мене справді після закінчення училища призначили четвертим помічником капітана на теплохід "Латвия", учорашнього курсанта послали приймати нове пасажирське судно до НДР. Я відчував крила за спиною. А поки мою особисту справу несли з відділу кадрів училища до відділу кадрів пароплавства, з'ясувалося, що мені закрили візу. Причина: за необґрунтований інтерес до іноземців.

Бібліотека училища отримувала журнал "Молодежь мира", де читачі могли знайти адреси молоді з-за кордону для листування. Звичайно, така можливість знайомитися з людьми всього світу не могла не спокушати мрійника Оплачка. Він знайшов там найекзотичніше ім'я - Фріда Б'єрндоттир (Ісландія) і написав цій Фріді листа. Отримав відповідь. В училищі всі листи викладали на підвіконня в їдальні. І одного разу серед сільських трикутничків раптом виявився цей гарний вузький нетутешній конверт. Звісно, він був розкритий, лист прочитаний…

- Упевнена, там нічого кримінального не було...

-Ні, звісно. Потім я з'ясував, що шлейф моїх антирадянських дій тягнеться ще з моєї практики. У Роттердамі я познайомився зі стивідором, який працював на завантаженні судна. Спілкувалися ми кілька днів і потім почали листуватися. Він збирав поштові листівки з зображенням пасажирських суден. Я купував у наших кіосках союздруку ці листівки з нашими суднами "Грузия", "Победа", "Россия". І відсилав йому в подарунок. Виявилося, що це розцінювалося як дія, спрямована на підрив радянської влади. Замість приймання "Латвии" в НДР мене відправили в каботаж на Кримсько-Кавказьку лінію. Робота була важка: дві вахти, відповідав за прилади, за швартування й відшвартовування по п'ять-шість разів на день. До кінця навігації вся команда вимотувалася.

Потім Віталій Олександрович ходив на теплоході "Россия". Капітан вишиковував своїх помічників, серед яких були люди, які пройшли війну. Вони стояли, а він, ліниво розвалившись у кріслі, ніби знехотя, розмовляв з ними… І тоді молодий випускник одеської мореходки Оплачко не витримав і делікатно поцікавився: "Ми можемо сісти?"

- По-моєму, ви вже тоді були дисидентом, Віталію Олександровичу.

-Ви знаєте, дисидентами ставали не тільки ті чудові люди, які зуміли зрозуміти й оцінити всю безжальність і жахливість режиму. Як правило, особисті випробування й переживання теж підводять людину до неприйняття системи. Мене гризло почуття жахливої несправедливості: чому так зі мною повелися, за що мені закрили візу? І пішов у КДБ, у приймальню для відвідувачів - темне приміщення, віконце на висоті людського зросту, закрите дверцятами на мотузку, звідти черговий, відкриваючи, грубо запитував: з якого питання?! Я побачив, як туди ж переді мною ледь повзе, підтягуючи одну ногу до другої, чоловік. І вимовляє одне слово: "реабілітація". Він довго намагався його вимовити неслухняним язиком… Адже те все не забувається… Це я вам розповідаю про реперні точки в моїй біографії, які ставали передумовою до того, як змінювався мій світогляд. Мені так хотілося побачити світ! Допоміг проректор одного з одеських ВНЗ. Мене викликали й запитали: "Ну що, більше не будеш?" Я не знав, що я такого зробив, що "більше не буду", але з готовністю пообіцяв: "Більше не буду". І за дві хвилини моя проблема була вирішена. І от ми прийшли в Грецію, я піднявся на верхній місток, дивився й дихав: кольорові вогники, музика, квітучі апельсини… Потім ми попливли на Кубу. Звідти ми повинні були забрати наших військових. Океан. Зорі. Море. Я почав учити іспанську мову. На Кубі я пірнав з аквалангом, який купив за своє ратинове пальто…

- Куба… А будинок, де жив Гемінґвей, відвідали?

- І не сумнівайтеся. Щойно отримав вихідний, звісно, рвонув у його будинок Фінка Віхія ("Стара ферма"). У нього на письмовому столі лежали конверти з печаткою I never reply (Я ніколи не відповідаю). А ще в нього стояли ваги, і на стіні він писав, скільки фунтів важив. Нагорі в спальні - велика колекція черевиків, чобіт, стоптаних, бувалих, у яких він ходив у джунглі, на риболовлю, пісками Східної Африки, воював, ходив у розвідку на своєму катері "Пілар", піднімався на Кіліманджаро…

- А де ви ще були, коли служили на суднах?

-Мені, загалом, щастило на капітанів. Мій товариш по училищу, невисокий, франтуватий і веселий, дуже розумний Ю.Пригода забрав мене на свій пароплав "Дивногорск" старпомом. Ми ходили у великий дев'ятимісячний рейс Бордо-Гамбург-Сантос (Бразилія), ходили й у В'єтнам, де тоді йшла війна. На "Дивногорске" я здійснив іще одну мрію, яку давно плекав: добре годувати людей.

- Як вам це вдавалося?

- Я, як уже досвідчений моряк, умів маневрувати і як досвідчений старпом - домовлятися. У В'єтнамі щоранку на пароплав приносили свіже м'ясо й кисломолочні продукти. У Франції я купував для команди сир і апельсини…

Однак усьому хорошому настає кінець. Капітана Пригоду призначили представником ЧМП у Сомалі. А Віталія Оплачка - в Одеське морське Агентство "Інфлот". Це була особлива довіра, висока відповідальність: контакти з капітанами суден з різних кінців світу.

- Як же ви, маючи такі широкі можливості, стали зрештою закінченим антисовєтчиком?

-На всіх європейських суднах були багаті бібліотеки. Мені привозили книжки. У мене на той час уже був увесь Солженіцин, книжки Яель Даян, доньки Моше Даяна, книжки про Берію, Троцького і Сталіна. І, думаю, у мене була одна з найкращих англомовних бібліотек в Одесі. На роботі я мав необережність читати "Ньюсвік", "Таймс", добуті на суднах. У нас бували складні дні, наприклад, коли проходила кампанія "Зерно зі США", я був зайнятий з ранку до пізнього вечора. Але іноді роботи було мало. І у вільний час я вирішив зробити каталог своєї бібліотеки. Почав друкувати список своїх книжок, а листки зі списками складав собі в шухляду стола.

14 листопада 1985 року о 10 годині вечора у мою двокімнатну квартиру постукали: перевірка паспортного режиму. Моя дружина поїхала в Київ на курси перепідготовки, старший син був на практиці. "Що ж ви так пізно…" - пробурчав я й відчинив. Мені в обличчя - постанова про обшук. Один - у формі. Інший, метушливий, - у цивільному, поняті. Обшук. Окрім книжок англійською у мене ще були видання й російською мовою. Серед них - Жорес Медведєв "Как была уничтожена школа советской генетики", Вольпін "Пособие для тех, кому предстоит допрос". До другої години ночі вони відібрали близько сотні книжок, склали їх у мішок. Мене забрали теж. Почався мій перший допит. Підставою для обшуку був анонімний лист, що я поширюю порнографічні фільми й літературу. Обурений анонімник писав, що вже не може цього терпіти й просить розібратися. Зрозуміло, що це була провокація КДБ, судячи зі стандартних прийомів. Ну, а правда була в тому, що в "Інфлоті" був їхній співробітник (і не один), який, зрозуміло, поліз до мене в стіл, скопіював список книжок, ну і…

Допит закінчився о п'ятій ранку. Прийшовши додому я, не роздягаючись, прямо в пальті ліг на ліжко. Я зрозумів, що моє колишнє життя скінчилося. Воно було несправедливе навколо мене, але мене тоді влаштовувало: ми жили непогано, а головне - для мене був відкритий світ, я плавав, читав що хотів! Слідство тривало. У моєму доблесному "Інфлоті" влаштували збори, на яких усі вставали й засуджували. Вийшов я звідти наче перемелений. Це були мої товариші по службі, з якими ми зустрічалися щодня, по-людськи спілкувалися, і якісь добрі стосунки були. Думка про те, що хтось із них зламав мені життя, мучила мене. Відтоді я ночами довго не міг заснути, чекав, що по мене прийдуть і закриють надовго.

Так минув рік. З роботи мене звільнили. Хоча дружина була доцентом і отримувала нормальну зарплату, я просто не міг дозволити собі ледарювати. На роботу в пароплавстві розраховувати не випадало, мене з труднощами прийняли в спеціальний екіпаж із зачищення й навантаження барж ліхтеровозної системи. Це був уже повний "відстій", але там давали, крім зарплати, ще й пайок. Водночас підробляв тим, що давав уроки англійської мови тим, хто виїздив з країни назавжди.

А боротьба моя тривала. На відміну від справжніх дисидентів, які свідомо боролися з системою, розуміли, що це за система, я намагався довести людям цієї системи, наскільки вони помиляються. Я наївно вірив, що коли доведу, що вся моя справа шита білими нитками, то вони закриють слідство. Я писав докладні анотації до всіх конфіскованих книжок, щоб продемонструвати: у них немає нічого антирадянського. І домігся. Через рік приїхала комісія з КДБ Москви, у них із собою знову був список тих самих вилучених книжок, і напроти кожної назви стояли печатки різної форми, прямокутні, трикутні. Кожна печатка означала ступінь ворожості книги. Мені тоді сказали: "Тихіше, Оплачко, не поспішайте в табір, устигнете. Ми ваші книжки спалили, але можемо виплатити за них компенсацію"

Нарешті настав той день, коли мою справу закрили за відсутністю складу злочину. А потім Іван Васильович, начальник слідчого відділу Приморського РВВС (він був гідною людиною) завів мене в кімнату, дав мені мою справу і сказав: дивися. Я почав читати і знову дивувався, яку нісенітницю писали про мене мої колишні приятелі й хороші знайомі, які, як виявилося, сумлінно співпрацювали з органами. Знову побачив список вилучених книжок і вирішив продовжувати боротьбу. Я написав листи прокурору, в "Литературную газету" Лідії Графовій. Тільки через роки я зрозумів, що моя справа була реакцією на статтю голови КДБ СРСР Чебрикова, де він накинувся на відеосалони, на західну періодику, літературу та інше. І, отже, органам спустили план з виловлювання антисовєтчиків. Отак я став закінченим дисидентом. На щастя, тут сталася квітнева партконференція, на якій виступив Горбачов, і почалася перебудова. Тому все в мене закінчилося більш-менш вдало.

- І ви вступили в "Рух". Я читала про ваш виступ на їхній першій конференції. Якою мовою, до речі, виступали?

- Російською. Перший з'їзд Руху був проникнутий ідеєю ліберальної України й створення політичної нації. Це були радісні роки, повітря було наповнене свободою.

- А з чого почалася ваша робота зі складання списків репресованих моряків?

-Доктор філософії В.Цимбалюк почав створювати в Одесі "Меморіал". І я вирішив, що зобов'язаний скласти списки репресованих моряків. Прийшов у ще існуюче КДБ з вимогою надати матеріали. Вони, треба сказати, не заперечували. Це був жахливий досвід: у справах були документи, фотографії, рішення "трійок". Репресували цілими екіпажами. Вражений, я пішов до редактора газети "Моряк" і запропонував опублікувати ці списки, з історіями і фотографіями людей. І він погодився. "Моряк" почав виходити з цілими підвалами цих трагічних історій. Не можна назвати моє відчуття радісним, зважаючи на долі тих, про кого йшлося, але було відчуття, що я роблю важливу й потрібну справу. Так чи інакше, підготовлені мною списки репресованих моряків увійшли в першу Чорну книжку "Меморіалу".

- Розкажіть, як вам жилося в роки перебудови.

-Ми не голодували, але зайвого собі дозволити не могли. У дружини було дві сукні. Одна повсякденна, друга - святкова. А мені хотілося зробити для сім'ї щось більше. І от, не повірите, мене покликали в колгосп - садити черешки чорної смородини. Я підв'язав наколінники й висадив сам 72 тисячі черешків. Я повз і саджав кожен черешок, сумлінно висапуючи бур'яни. Трава там піднімалася за кілька днів, треба було виривати руками. У мене до кінця сезону пальці не гнулися. Спека була пекельна. Я поставив собі намет, поруч - канал, куди я ліз, щоб остудитися. Коли просапав дві третини своєї ділянки, раптом відчув, що більше не можу. А вночі подумав і зрозумів, що якщо я зараз відмовлюся довести роботу до кінця, у мене в житті так завжди й буде. У результаті я все зробив і заробив грошей для своєї сім'ї.

- Як із перебудовою змінилися справи в пароплавстві?

- До цього часу мене запросили в агентство "Прогрес". З 1990 року почали офіційно відправляти моряків під прапор. І одного разу, коли я довідався, що мого протеже взяли на грецький танкер, то танцював від радості - це була моя особиста перемога.

- Припускаю, що в силу свого характеру ви й там шукали справедливість…

-Так. У "Прогресі" мені згодом сказали: мовляв, ми з вами не поладнаємо. І зі знайомим капітаном ми створили власне бюро. Були складнощі, але
12 вересня 1990 року зареєстрували виробничий кооператив "Інтерброкер" Зрозуміло, поява недержавної комерційної структури викликала опір з боку держчиновників, але водночас стала привабливою для іноземного клієнта. Щодня ми посилали людей на іноземні судна. Але коли наприкінці серпня о шостій ранку на всіх ТБ-каналах затанцювали маленькі лебеді, дружина сказала: тобі треба їхати, у твоєму анамнезі - і події з КДБ, і Рух.

А куди їхати? У мене компанія, яка набирає силу. Я, звичайно, нікуди не поїхав. Натомість через кілька днів брав участь у пломбуванні парткому пароплавства. Вони вважали себе вічними й боягузливо підписалися на підтримку ҐКЧП. Які дні були! Мітинги відбувалися, ми видавали людям посвідчення громадянина України. У мене досі воно є.

А тим часом наш "Інтерброкер" набирав обертів. Це було так здорово! Бо мене пригнічувало при Совєтах, що всі справи, які пропонувала радянська система, були мені по коліно. Я не міг реалізуватися. А тут, незважаючи ні на що, я розумів, що можу зробити багато. Через рік-півтора ми вирішили взятися за агентування. Перше наше судно - марокканський військовий корабель. У результаті ми почали контролювати понад 30 відсотків усього ринку іноземних суден. Були створені відділення у всіх портах України, а також у Туапсе й Новоросійську.

- Ви сказали "незважаючи ні на що…"

- Звичайно, почали з'являтися підозрілі люди в спортивних костюмах з усілякими пропозиціями. І коли ми не погодилися взяти участь у запропонованій афері, у нас в офісі пролунав вибух. Вікна вибило повністю. Стіл, за яким сидів мій син, зім'яло в корж. Я отримав серйозну контузію. Напередодні, за кілька хвилин до вибуху, в офіс зателефонували, поцікавилися, чи є ми в офісі. Син, на щастя, в цей час вийшов. Пізніше спеціальна служба впіймала одного з бандитів. З'ясувалося, що один з них виявився сином тодішнього генпрокурора Молдови. Справа заглухла. А ми продовжували працювати, і справа наша йшла успішно…

Слухаю запис нашої з капітаном розмови, читаю його сторінку у Фейсбуці - і весь час ловлю себе на думці, що маю справу з видатною і рідкісною у нинішньому світі людиною, про яку мало хто знає. Навіть закралася полохлива думка: чи гідна я, чи маю право взагалі писати про нього? Мало того, коли він повернеться з експедиції, я проситиму в нього пробачення. Бо В.О. у день нашої зустрічі категорично відмовився розповідати про свою доброчинну діяльність, про що я дуже багато чула від інших. Але щоб доповнити портрет, читачеві я повинна сказати, що Віталій Оплачко практично не відмовляє в допомозі ні окремим людям, ні організаціям, ні волонтерам, ні просто приватним проектам, які працюють на поліпшення життя міста й країни…

А тепер про те, про що В.О. не просто охоче розповідає, а з особливим задоволенням…

- Ви, якщо можна так сказати, професійний мандрівник. Причому подорожуєте не туристом, а в дослідницьких експедиціях. Кажуть, ви ніколи не були там, де відпочивають нинішні нувориші?

-Як тільки я зміг виділити з сімейного бюджету кошти, одразу вирушив у Гімалаї. Збірна нашої країни того року штурмувала Аннапурну, а наша група йшла до базового табору, щоб їх підтримати. На сьогодні в Гімалаях уже немає куточка, де я не був. Я ходив в експедицію слідами снігової людини. Ішов у Корум навколо гори Кайлас. Індуїсти, буддисти, джайни й ревнителі релігії Бон вважають її "серцем світу", "віссю землі". А в нещодавній моїй експедиції в Гімалаї я вирішив іти туди, де туристів практично не буває.

- В… Шамбалу?

-Можливо… (сміється). Я був у північному Кашмірі, у Північному Бутані, де був великий перехід по відрогах Гімалаїв.
39 днів у наметах на висоті від 4,5 до 5,6 тис. метрів.

- Тепер ви вирушаєте в Ісландію. Звідти з командою на вітрильнику далі на північ. Що шукаєте? Чому б вам уже просто не полетіти бізнес-класом туди, куди ви хочете? Навіщо ви знову себе випробовуєте на міцність? І як узагалі ви потрапляєте в такі експедиції?

-Мною як і раніше рухає цікавість (хтось називає це пристрастю до пізнання). І потім кожна така подорож для мене новий виклик: чи зможу? А труднощі… Вітрильні терміни російською мовою запозичені з голландської. На судні мова спілкування, термінологія і команди - англійською. Довелося трохи переучуватися. Човен, на якому ми йдемо, побудований 1915 року для вилову оселедця в Північному морі, тому в нього надійний корпус. А як потрапив? Я шукав такий варіант експедиції в Гренландію, де я буду не пасажиром, а членом екіпажу, матросом, нестиму вахту й готуватиму їжу команді.

Судячи з усього, Віталій Оплачко у своєму сповненому випробувань житті ніколи не був простим пасажиром. Я можу ще дуже багато чого про нього розповісти: про родину, дітей, онуків, правнуків, про колекцію рідкісних квітів у його саду й оранжереї. Про його відданих і добрих собак. Про авторський просвітницький проект "Вільний університет" - на запрошення Віталія Оплачка в Одесі читали лекції відомі політики, вчені, журналісти, громадські діячі. Про виставки його унікальних фотографій. Стільки ще можна розповідати про нього, що, думаю, це не остання наша зустріч. А наразі - терпляче чекаймо капітана Оплачка з походу, щоб знову читати оповіді про його пригоди, розглядати зроблені ним фотографії і слухати захопливі історії про таємниці планети…