Там, де ночує безвихідь

Місце страждань, а не надання допомоги побачили у психлікарнях і психоневрологічних інтернатах моніторингові групи НПМ

Люди, які роками не бачать сонячного світла. Жінка, яка живе (і спить!) в інвалідному візку. Пацієнти, які мусять докуповувати хліб на крихти своєї пенсії, щоб не померти з голоду. Сморід, бруд і безвихідь в очах персоналу. Мокрі пелюшки замість памперсів. Усе це - реалії багатьох українських психіатричних лікарень та психоневрологічних інтернатів.

У країні, яка взяла курс на Євросоюз, десятки тисяч людей у закритих закладах потерпають від нестачі їжі, медикаментів та догляду - всього того, що, з погляду міжнародних стандартів, прирівнюється до нелюдського, жорстокого поводження і тортур. Про реабілітацію часто взагалі говорити не доводиться.

В Україні діють 144 психоневрологічних інтернати (ПНІ), де проживає майже 28,3 тис. осіб із порушеннями психіки, та близько 70 психіатричних лікарень, розрахованих на 30 тис. ліжок.

Тривалий час ці заклади були практично закриті для не залежного від держави моніторингу за дотриманням прав людини. Окремі уривки інформації надходили через розповіді людей, які звідти вийшли, через матеріали журналістів, які влаштовувалися туди працювати "під прикриттям". Такі фрагменти, однак, не давали комплексного розуміння і цілісної картинки, що ж відбувається у психлікарнях та психоневрологічних інтернатах.

Цвинтар пацієнтів у Любецькому ПНІ

Ситуація змінилася наприкінці 2012 р, коли почав працювати Національний превентивний механізм (НПМ). Відтоді співробітники Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, а також громадські спостерігачі-волонтери отримали право 24 години на добу, 7 днів на тиждень без попередження і без перешкод відвідувати будь-які місця несвободи в Україні - місця, де людина перебуває під контролем чи опікою держави. Це СІЗО, колонії, психіатричні заклади, інтернати, соціально-реабілітаційні центри, геріатричні пансіонати, військові частини тощо.

Які ж висновки можна зробити після перших трьох років відвідувань закладів психіатричного і психоневрологічного профілю? Пропоную подивитися, в яких умовах живуть підопічні цих установ - на прикладі закладів Чернігівської області. Одразу скажу: це не проблема однієї області, бо ситуація типова для багатьох інших закладів по всій Україні.

Левоньківська психіатрична лікарня

Про те, що умови перебування та лікування у Левоньківській психіатричній лікарні жахливі й не відповідають навіть мінімальним стандартам, стало відомо у липні.

Деякі з пацієнтів перебували в лікарні по 20–30 років, хоча такі пацієнти мають перебувати в інтернаті.

Свої пенсії вони передають медперсоналові закладу. Кошти хворих витрачаються не лише на хліб та продукти (на харчування пацієнтів виділяється 6,56 грн на день: люди недоїдають і мусять купувати хліб власним коштом), а й на потреби лікарні: ремонт і будівельні матеріали, придбання постільної білизни тощо.

Кімнати затісні: площа на одне ліжко менша, ніж у колонії, - 2,2 кв м на людину. Туалетом у відділеннях може користуватися лише персонал, пацієнти ж навіть узимку користуються вуличним туалетом без дверей. Постільна білизна брудна, пацієнти неохайні.

Постільна білизна

Городнянський психоневрологічний інтернат

Під час візиту до Городнянського ПНІ спостерігачі стали свідками недбалого догляду лежачих підопічних: вони лежали без підгузків, мокрі, в сечі, дощата підлога у кімнатах просочена випорожненнями, внаслідок чого стояв сильний неприємний сморід. При цьому на складі виявили памперси. Підопічним не стригли нігті, через що вони просто відростали й відпадали.

"Підопічна з раковою пухлиною жодного разу впродовж трьох років не була оглянута лікарем-онкологом", - згадує представниця Департаменту з питань реалізації Національного превентивного механізму Офісу Уповноваженого ВР з прав людини Ірина Сергієнко.

Жодних занять в інтернаті не передбачено, відтак цілими днями люди просто сидять або ходять коридорами, копають городи чи випасають корів. На запитання моніторів, чому за 38 лежачими підопічними доглядає лише одна санітарка, медична сестра і директор закладу відповіли, що інша санітарка пішла з підопічними копати буряки. При цьому деякі жінки поділилися, що у відповідь на небажання йти працювати персонал погрожує не віддати належну їм частку пенсії. Також скаржилися на погане харчування та недоїдання.

Любецький психоневрологічний інтернат

Пацієнтки Любецького психоневрологічного інтернату вже кілька років не виходили на вулицю, - у відділенні для тяжкохворих немає пандуса для візків. Підопічних із відділення для "неблагонадійних" (жінок, схильних до втечі) не випускають на вулицю.

Життя цієї жінки проходить у візку

У жодному відділенні немає ємностей із питною водою, не використовують памперсів. На лікування одного хворого передбачено 1,45 грн на добу.

Безвихідь?

Вихід насправді є, але він значно складніший, ніж звільнення двох-трьох директорів чи показова прокурорська перевірка. Зміна керівника закладу не завжди веде до покращення якості життя підопічних. Штрафи, догани чи звільнення середнього і молодшого персоналу теж навряд чи щось вирішать. Та й запитаймо себе відверто: чи стоїть черга охочих зайняти їхні місця - виконувати складну, брудну, нервову роботу з обслуговування хворих за копійки і часто з подвійним чи потрійним навантаженням?

Памперсів у Любецькому інтернаті немає

Потрібні системні зміни, на які персонал на місцях просто не в змозі вплинути. Насамперед - із боку Верховної Ради та уряду, Міністерства охорони здоров'я і Міністерства соціальної політики, а також органів місцевої влади, яким ці заклади підпорядковуються.

По-перше, потрібно змінювати застарілу нормативно-правову базу, різні накази й інші підзаконні акти, якими ці заклади керуються. Потрібно гармонізувати всі ці правила і норми із сучасними європейськими стандартами.

По-друге, треба змінювати систему розподілу коштів у фінансуванні. Психлікарня, в якій на їжу на одного пацієнта виділяється 6,5 грн на день, чи ПНІ, в якому на лікування підопічного припадає 1,5 грн на день, просто не можуть забезпечити якісне і комфортне проживання клієнтів.

Столовий посуд

Важливо, щоб витрачання коштів було розумним, прозорим і базувалося на інтересах підопічних, а не на часом досить специфічному баченні адміністрації. Коли, наприклад, при наявності коштів на ремонт закладу їх насамперед витрачають на впорядкування кабінетів персоналу, коридорів чи вестибюля, а не на ремонт кімнат, у яких живіть підопічні.

З браком фінансування пов'язана ще одна проблема - нестача медичного персоналу. Не кожен заклад має відповідні нормативам посади лікарів (зазвичай немає психологів, фахівців з реабілітації, стоматологів), бракує молодших медичних сестер.

По-третє, важливо йти в руслі сучасної тенденції у світовій психіатрії - розгоспіталізації. Величезні "комбінати психічного здоров'я", в яких може перебувати до півтори тисячі підопічних, мають залишитися в минулому. Середні терміни перебування людини у психіатричній лікарні потрібно зменшувати, де це можливо - переводити хворих на денний стаціонар. Сенс роботи таких закладів має полягати не в тому, щоб заспокоїти підопічного й "законсервувати" його у своїх стінах, а щоб провести ресоціалізацію і максимально адаптувати й повернути пацієнтів до життя в суспільстві. Зменшення "койколіжок" дозволить заощадити гроші і перенаправляти їх на інші потреби закладів.

О 7-й ранку пацієнти снідають і йдуть працювати

Але найважливіша зміна - це та, яка має відбутися в головах персоналу закладів і всієї вертикалі, котрій вони підпорядковуються. З 1948 р., коли було прийнято Загальну декларацію прав людини і почали розвиватися міжнародні стандарти захисту прав людини, багато що змінилося. Однак про ці стандарти адміністрація психлікарень і психоневрологічних інтернатів часто навіть не чула. Буває, вони порушують їх часто не навмисно, а просто тому, що не знають, наприклад, що на одного підопічного має припадати, мінімум, 6 (у психлікарнях) - 8 (у ПНІ) кв. м. площі в кімнатах, у яких вони мешкають. Тому, що їм не спадає на думку, що кожен пацієнт (і лежачий у тому числі!) має право на щоденну прогулянку і повинен бачити сонце та свіже повітря. Тому, що в персоналу часто низька кваліфікація, немає знань і навичок із догляду за людьми з інвалідністю. На жаль, відповідним навчанням свого медичного персоналу переймаються лише окремі директори закладів.

Персонал закладів психіатричного профілю повинен навчитися бачити людей у своїх пацієнтах і підопічних. А суспільство має перестати ставитися до цього як до незручної проблеми, яку треба сховати. Курс треба взяти на якість життя і максимальну реабілітацію людей із психічними порушеннями. Позитивні приклади є, навіть в Україні. Але це вже тема для іншого матеріалу.